Home Blog

Ніл Саймон — один з найуспішніших американських драматургів XX століття

By
Iryna Stanevich
-
0

У 1983 році він увійшов в історію, ставши першим живим драматургом, на честь якого було названо бродвейський театр. Його творчість глибоко вкорінена у спогадах про дитинство в Бронксі. Цей світ із його побутом, мовою й характерними типажами часто оживає в героях, діалогах та сюжетах п’єс Ніла Саймона. Багато з них отримали друге життя на великому екрані, ставши успішними кіноадаптаціями. Докладніше про цього драматурга, сценариста та лібретиста, що є одним з найвідоміших авторів в історії театру США, — далі на bronx-trend.com.

Як сміх став порятунком в дитинстві

Ніл Саймон народився 4 липня 1927 року у Бронксі. Його дитинство минало разом з матір’ю Меймі, батьком Ірвінгом та старшим братом Денні. Родинне життя було непростим, батьки часто сварилися, а Ірвінг нерідко зникав на місяці, залишаючи сім’ю без підтримки. У часи Великої депресії грошей бракувало, й хлопчикам часто доводилося жити в родичів. Малий Ніл рятувався від напруженої атмосфери в кінотеатрах. Там, у темряві залу, серед сміху над витівками Чарлі Чапліна, Бастера Кітона чи дуету Лорел та Гарді, він знаходив свій світ — без сварок та болю. 

«Я сміявся так голосно, що мене виганяли з кінотеатру», — згадував він пізніше. 

Саме тоді хлопець зрозумів: змусити людей сміятися — це сила. Це його спосіб лікувати біль.

Саймон навчався у відомій середній школі ДеВітта Клінтона в Бронксі, де за свою сором’язливість отримав прізвисько «Док». У п’ятнадцять він вже писав комедійні скетчі разом з братом Денні — майбутнім наставником та телевізійним сценаристом. Денні бачив у ньому талант та якось сказав: 

«Ти станеш найсмішнішим комедійним письменником Америки». 

Ця віра старшого брата стала для Ніла найкращою мотивацією. Після школи він вступив до Нью-Йоркського університету, але невдовзі приєднався до резерву ВПС. На базі Лоурі в Колорадо Саймон працював спортивним редактором у газеті Rev-Meter та відвідував заняття в Денверському університеті. Саме цей період пізніше надихнув його на написання п’єси «Білоксі Блюз».

Попри важке дитинство, Ніл зумів перетворити біль на комедію. Він визнавав: 

«Мені довелося навчитися сміятися, щоб не плакати». 

Сміх став його щитом та джерелом сили, а згодом і головною мовою, якою він заговорив до світу зі сцени.

Сміх в ефірі

Після повернення з армії до Нью-Йорка молодий Ніл Саймон шукав будь-яку можливість почати творчу кар’єру. Спочатку він працював у поштовому відділенні офісу Warner Brothers на Мангеттені. Робота нудна, але саме там визрів його перший професійний крок у комедію. Разом з братом Денні він написав жартівливий скетч для популярного радіопродюсера Ейса Гудмена. Той помітив у хлопцях талант та запропонував їм місця у своїй сценарній команді. Так Саймони вперше опинилися у світі радіо й телебачення.

Вже наприкінці 1940-х років брати писали гумористичні тексти для зірок сцени, серед яких були Мілтон Берл та Джекі Глісон. Але справжній прорив стався, коли їх запросили до легендарного шоу Сіда Цезаря «Your Show of Shows». Цей проєкт зібрав небувалу команду майбутніх зірок — поруч із Нілом працювали Мел Брукс, Вуді Аллен, Карл Райнер, Ларрі Гелбарт та Сельма Даймонд. Атмосфера була вибуховою: щодня народжувалися десятки дотепів, а кожен етер ставав подією.

«Я зрозумів, що потрапив у найталановитішу групу письменників, яку будь-коли зібрали разом», — згадував Саймон. 

Саме тут він відшліфував своє відчуття ритму, діалогу й комічної паузи — навички, які пізніше переніс на театральну сцену.

Після завершення співпраці з братом у середині 1950-х років Ніл продовжив самостійний шлях, пишучи для таких хітів, як «The Phil Silvers Show» та «The Garry Moore Show». За роботу над телепрограмами він отримав премію Еммі — визнання, яке закріпило за ним репутацію одного з найкращих комедійних сценаристів свого покоління. Саймон пізніше зізнавався, що саме п’ять років на радіо й телебаченні стали для нього найкращою школою життя:

«Я дізнався більше про те, ким хочу бути, ніж за всі попередні роки. Ці шоу навчили мене, як народжується сміх — і як його чути».

Король комедії Бродвею

У середині 1950-х років Ніл Саймон зробив крок, який назавжди змінив його життя. Він залишив телевізор заради театру. Першим став спільний з братом мюзикл «Спіймай зірку» у 1955 році, а далі — роки наполегливої праці над власною п’єсою. Після майже двадцяти переписувань у 1961 році на сцені театру Брукса Аткінсона вийшла його перша бродвейська робота — «Потруби у свій ріг». Вона мала шалений успіх та трималася на афіші понад рік. Саймон згодом зізнавався: 

«Театр та я знайшли одне одного».

Справжній злет настав у 1963 році з ніжною комедією про молоде подружжя, що вчиться жити разом у тісній нью-йоркській квартирі, — «Босоніж у парку». Її тепло, легкість та дотепність зробили Ніла новою зіркою Бродвею. А через два роки «Дивна парочка» — історія двох несумісних сусідів, принесла йому премію «Тоні» та статус найуспішнішого драматурга Америки.

Наприкінці 1960-х років ім’я Ніла Саймона стало синонімом бродвейського успіху. У сезоні 1966–1967 років одночасно йшли чотири його постановки — справжній рекорд! Комедії Саймона приносили йому понад мільйон доларів на рік, чого не досягав жоден інший драматург в історії Бродвею.

Саймон був майстром поєднання гумору та щирості. Його герої — звичайні люди, які потрапляють у незвичайні життєві ситуації. Вони сваряться, закохуються, розлучаються, мріють та сміються крізь сльози. Сам драматург визнавав:

«Я пишу про те, що знаю — про самотність, про шлюб, про те, як важко бути щасливим».

У 1970-х роках Саймон створив низку хітів: «Сонячні хлопці», «Розділ другий», «Каліфорнійський люкс». Його п’єси ставали фільмами, які збирали аншлаги та номінації на «Оскар». У 1980-х роках Саймон звернувся до власного минулого, створивши автобіографічну «Трилогію Юджина» — «Спогади Брайтон-Біч» (1983), «Білоксі Блюз» (1985) та «Бродвейський потік» (1986). У цих роботах Саймон вперше дозволив собі не лише сміх, а й ностальгію, біль, роздуми про дитинство в Бронксі та пошуки себе. Ця трилогія принесла йому найщиріші відгуки критиків та ще одну «Тоні».

У 1991 році Ніл Саймон отримав найвищу відзнаку своєї кар’єри — Пулітцерівську премію за драму за п’єсу «Загублені в Йонкерсі», де поєднав гумор, біль та людяність з небувалою глибиною.

Попри те, що пізні роботи, як-от «Вечеря» чи «Дилема Роуз», не повторили колишнього успіху, Саймон залишався неперевершеним майстром сцени. Він написав 49 п’єс, отримав 17 номінацій на «Тоні» та став найприбутковішим драматургом в історії Бродвею.

Його історії — це комедії про життя, у яких сміх завжди лікує.

«Я не пишу трагедій, — казав Саймон. — Я просто показую, як важко людям бути щасливими, і дозволяю їм при цьому сміятися».

Любов, втрати та слава

Життя Ніла Саймона поза сценою було сповнене як творчих тріумфів, так і особистих втрат. У 1953 році він одружився з танцівницею Джоан Бейм. Вони прожили разом двадцять років та виховали двох доньок — Ненсі та Еллен. На жаль, у 1973 році Джоан померла від раку кісток, і ця трагедія глибоко позначилася на драматургові. Їхня донька Еллен пізніше сама стала письменницею, створивши напівавтобіографічну п’єсу, за мотивами якої зняли фільми «Місячне сяйво» та «Валентино».

Того ж року, коли Саймон овдовів, він познайомився з акторкою Маршею Мейсон, між ними виник блискучий творчий та життєвий союз. Марша знімалася у кількох фільмах за його сценаріями, а їхній десятирічний шлюб (1973-1983) став періодом великого натхнення для Саймона.

Після цього Ніл двічі одружувався з акторкою Даян Ландер, усиновивши її доньку Брін, а у 1999 році одружився з акторкою Елейн Джойс, з якою залишався разом до кінця життя.

Попри любов до гумору, життя Саймона не було легким. У 2004 році він переніс пересадку нирки від близького друга, публіциста Білла Еванса, а згодом страждав на хворобу Альцгеймера. Ніл Саймон помер 26 серпня 2018 року в Нью-Йорку у віці 91 року через ускладнення від пневмонії.

У 1983 році Бродвейський театр Alvin Theatre перейменували на Театр Ніла Саймона — це був перший випадок, коли сценічний майданчик назвали на честь живого драматурга. Того ж року його ввели до Зали слави американського театру.

Крім того, Ніл Саймон мав три почесні ступені від провідних університетів США, а у 2006 році отримав премію Марка Твена за американський гумор — найвищу відзнаку країни для комедійного письменника.

Після його смерті залишилися не лише тексти, а й цілі театри, фестивалі та покоління драматургів, яких він надихнув. У 2003 році в США було засновано Фестиваль Ніла Саймона, присвячений збереженню його творчої спадщини.

У своїй автобіографії Саймон підсумував своє життя словами, сповненими тієї ж щирості й самоіронії, що і його герої:

«Драматургія — це рай для людини, яка хоче бути господарем власного світу. А якщо не рай… то принаймні втеча з пекла».

Рубі Ді — легендарна акторка Бродвея, випускниця Гантер-коледжу

By
Iryna Stanevich
-
0

Вона була багатогранною особистістю — акторкою, драматургинею, сценаристкою, активісткою, поетесою та журналісткою. Найбільшу популярність Рубі Ді принесла роль у фільмі «Родзинки на сонці». Вона також здобула визнання завдяки своїй активній участі в громадських справах разом зі своїм чоловіком, Оссі Девісом. Попри тендітну зовнішність, Рубі вирізнялася гострим розумом, витонченістю та глибокою емоційністю. Докладніше про життя та карʼєру цієї неймовірної жінки — далі на bronx-trend.com.

Від дівчини з Гарлему до зірки сцени та кіно

Рубі Енн Воллес, яка увійшла в історію під іменем Рубі Ді, народилася 27 жовтня 1922 року в Клівленді, але її справжнє становлення відбулося в Нью-Йорку, куди переїхала сім’я. Дитинство в Гарлемі, оточеному мистецтвом та культурою, стало для майбутньої акторки потужним натхненням. Вона навчалася в державних школах, а згодом у Гантер-коледжі у Бронксі, де у 1945 році отримала диплом з романських мов. Водночас Рубі відкривала для себе світ сцени — спершу через студентські постановки, а згодом і через Американський негритянський театр, що виховав ціле покоління артистів, серед яких були Сідні Пуатьє та Гаррі Белафонте.

Сценічний дебют Рубі відбувся у 1943 році на Бродвеї у постановці «Південна частина Тихого океану». Вона швидко завоювала симпатії публіки, а справжній прорив стався у 1946 році з головною роллю в п’єсі Юджина О’Ніла «Анна Лукаста». Того ж року акторка зустріла Оссі Девіса, який став її партнером не лише на сцені, а й у житті — через два роки вони одружилися й згодом виховали трьох дітей.

Паралельно з театром Ді пробувала сили й у кіно. Вона дебютувала у фільмі «Та людина моя» у 1946 році, а вже у 1950 отримала широку популярність завдяки ролі дружини легендарного спортсмена у стрічці «Історія Джекі Робінсона». Критики високо оцінили її стриману й щиру гру, відзначивши акторку як новий потужний голос у кінематографі. 

Зоряний час акторки

Рубі Ді увірвалася на Бродвей у 1959 році, отримавши головну роль Рут Янгер у п’єсі Лоррейн Гансберрі «Родзинки на сонці». Ця історія про боротьбу афроамериканської родини стала знаковою не лише для неї, а й для всього театру — адже це була перша п’єса темношкірої авторки, поставлена на Бродвеї. Разом із Сідні Пуатьє та Луї Госсеттом-молодшим Ді створила образ, який вражав глядачів глибиною та щирістю. Через два роки вона повторила цю роль у кіно, закріпивши свій успіх на великому екрані.

Одночасно з акторською кар’єрою Ді активно співпрацювала з чоловіком Оссі Девісом. Разом вони працювали над п’єсою Оссі «Перлі Переможниця» та її екранізацією «Минули дні» у 1963 році, об’єднуючи талант та пристрасть. У 1968 році Ді розширила свій творчий горизонт, ставши співавторкою сценарію та акторкою драми «Вгору!». На телебаченні вона з’явилася у популярному серіалі «Пейтон Плейс», а пізніше разом з чоловіком створила власну програму «З Оссі та Рубі» на громадському телебаченні.

1970-ті та 1980-ті роки стали періодом зоряних ролей та визнання Рубі Ді: премії Drama Desk та Obie за «Боесмен та Лена», номінація на «Еммі» за мінісеріал «Коріння: Наступне покоління», а також творчі проєкти з власною музикою та текстами пісень, які вона виконувала разом з сином Гаєм. У ці роки Ді зіграла Зору Ніл Херстон у п’єсі «Зора — моє ім’я» та працювала з режисером Спайком Лі над фільмами «Роби правильно» (1989) та «Лихоманка джунглів» (1991).

Її телероботи також вражали. У 1990 році Ді отримала премію «Еммі» за фільм «День прикраси», з’явилася у мінісеріалі Стівена Кінга «Протистояння», а з Біллом Косбі співпрацювала як у кіно, так і в анімації «Маленький Білл». Разом з Оссі вони отримали Національну медаль мистецтв від президента Клінтона, а у 1998 році опублікували книгу «З Оссі та Рубі: У цьому житті разом», яка розкрила їхнє життя та творчість з гумором та теплом.

На початку нового тисячоліття Ді теж залишалася активною: озвучувала історії у фільмі HBO «Звільнені спогади», ставала лауреаткою почесних премій, а також виступала з моноспектаклем «Мій єдиний добрий нерв». 

Голос справедливості

Рубі Ді була не лише легендою сцени та екрану, а й справжньою активісткою за права людини. Протягом десятиліть вона разом із чоловіком Оссі Девісом стояла на передовій руху за громадянські права. Ді була членкинею Конгресу расової рівності (CORE), NAACP, Студентського координаційного комітету ненасильницьких дій, жіночого товариства «Дельта Сігма Тета» та Конференції християнських лідерів Півдня. Понад 40 років вона активно працювала в Гільдії письменників Гарлему, використовуючи мистецтво для боротьби зі стереотипами та несправедливістю.

У 1963 році Ді вела «Марш на Вашингтон за робочі місця та свободу», де Мартін Лютер Кінг-молодший виголосив свою знамениту промову «У мене є мрія». Вона була близькою подругою та соратницею як Кінга, так і Малкольма Ікса, а Оссі Девіс навіть промовляв на похороні Ікса у 1965 році. У 1970 році Ді отримала премію Фредеріка Дугласа від Нью-Йоркської міської ліги, а в 1999 році її та Оссі було заарештовано під час протесту проти розстрілу Амаду Діалло поліцією Нью-Йорка.

Активізм Ді не згасав  з роками. У 2003 році вона підписала відкриту прокламацію проти вторгнення США до Іраку, ставши частиною спільноти відомих громадських діячів та інтелектуалів, серед яких були Роберт Альтман, Ноам Чомскі та Сьюзен Сарандон.

За свою невтомну боротьбу за свободу та рівність Ді була вшанована численними нагородами. У 2005 році Ді отримала від Національного музею громадянських прав у Мемфісі нагороду за досягнення у сфері свободи за все життя. Її внесок відзначено Алеєю слави Нью-Рошель та Залою слави жінок округу Вестчестер, поряд із такими іменами, як Гілларі Клінтон та Ніта Лоуї. У 2009 році Принстонський університет присвоїв їй почесний ступінь доктора образотворчих мистецтв.

Активізм Ді був постійним та щирим. Як зазначав Кеннет Чемберлен-молодший, вона не лише говорила про справедливість, а й діяла, підтримуючи людей у боротьбі за їхні права та формуючи політичне та соціальне середовище навколо себе. 

Життя після втрати та останні ролі

У 2005 році Рубі Ді пережила величезну особисту трагедію — раптову смерть свого чоловіка, Оссі Девіса, під час знімання у Новій Зеландії. Попри горе, вона продовжувала працювати та творити, доводячи неймовірну силу духу. Того ж року вона отримала премію «Ґреммі» за аудіоверсію спільної з чоловіком книги. Через два роки Ді вразила світ новою роллю у фільмі Рідлі Скотта «Американський гангстер», де вона зіграла матір Френка Лукаса, якого втілив Дензел Вашингтон. Її виконання принесло їй номінацію на «Оскар» та перемогу на премії Гільдії кіноакторів за найкращу жіночу роль другого плану. Навіть у свої 85 років Ді продовжувала дивувати акторською майстерністю, стаючи однією з найстарших номінанток на престижні кінонагороди.

Рубі Ді не обмежувалася кіно. Вона виступала у музичних постановках, брала участь у хорових та оркестрових проєктах, зокрема у святкуванні 200-річчя з дня народження Авраама Лінкольна, озвучувала документальні та художні фільми. Її остання кінороль відбулася у комедії Едді Мерфі «Тисяча слів», де вона зіграла матір головного героя.

Рубі Ді відійшла 11 червня 2014 року у віці 91 року, залишивши після себе багатогранну спадщину акторки, активістки та наставниці. Її прах зберігається в одній урні з Оссі Девісом під написом «У цьому житті разом». 

Її життя — приклад того, що справжня відвага поєднує мистецтво та активізм, надихаючи покоління борців за рівність та свободу.

Наталі Торо — зірка театрального та музичного життя

By
Iryna Stanevich
-
0

Вона — жінка сцени, співачка з винятковим тембром та акторка, здатна передати найтонші відтінки емоцій. Її кар’єра — це шлях крізь найвідоміші бродвейські мюзикли. Та талант Наталі Торо не обмежується театральною сценою. Вона вдало поєднала любов до класики з особистими історіями, створюючи музику, в якій відчувається щирість, глибина й душевне тепло. У її сольних альбомах — звучання Бродвею, аромат Різдва та ніжний діалог зі слухачем. Докладніше про цю виняткову співучу акторку — далі на bronx-trend.com.

Вистава повинна тривати

Наталі Торо народилася у Бронксі, куди її батьки переїхали з Пуерто-Рико. Її життя з ранніх років було нерозривно пов’язане зі сценою. Вперше дівчинка вийшла на публіку у віці п’яти років на легендарному «Аматорському вечорі» в театрі «Аполло». Тоді маленька Наталі вперше відчула справжню магію сцени, і вже ніколи не змогла зійти з цього шляху.

Першою роллю Торо в школі було Опудало у «Чарівнику країни Оз». Саме тоді трапилася подія, яка визначила її характер. Перед виходом на сцену пальці дівчинки потрапили у важкі металеві двері. Попри біль та кров, Наталі вийшла до глядачів, вигукнувши репліку, якої не було у сценарії. Це стало символом її життєвого кредо — вистава завжди повинна тривати.

З дитинства Торо інтенсивно займалася музикою. Щосуботи вона відвідувала Мангеттенську школу музики, де вчилася грі на фортепіано, вокалу, опері й теорії. Наталі співала у шкільних шоу талантів, брала участь в операх «Дитина та дива», «Пол Баньян» та «Могутній Кейсі». Навчання дівчина продовжила у Вищій школі музики та мистецтв, а згодом — у Бостонській консерваторії музики, де здобула ступінь бакалавра з музичного театру.

На її становлення вплинули чимало наставників. В оркестрі початкової школи пан Дон Хехт відкрив у ній талант, а згодом вона навіть диригувала гуртом у Лінкольн-центрі в десятирічному віці. Вокальний терапевт Джоан Лейдер допомогла розкрити силу голосу, а професорка Френ Чарнас навчила стійкості та професіоналізму. Марі Кептен, керівниця дитячої театральної програми, відкривала перед Наталі головні ролі у відомих мюзиклах, а мама Люсі завжди була її найбільшим двигуном — вона наполягала на заняттях фортепіано, записувала доньку на конкурси та ніколи не дозволяла зупинятися.

Після навчання в Бостоні Наталі залишилася там працювати й отримала свою першу профспілкову картку, виступаючи як дублерка у виставі «Мене звати Еліс». Відтоді шлях на професійну сцену був відкритий.

Її історія — це шлях людини, яка з дитинства знала: попри будь-які труднощі, сцена завжди чекає. І вистава повинна тривати.

Перша велика роль

Після успіхів у Бостоні Наталі вирушила до Нью-Йорка на прослуховування у «Вестсайдську історію». Вона отримала роль та відправилася з виставою на семитижневий тур Японією. Щойно повернувшись додому, виснажена від перельотів, Наталі отримала нове запрошення — цього разу на прослуховування до бродвейської постановки «Знедолені», після якого отримала роль Епонін. Це було здійснення мрії не лише для неї, а й для її родини. Батьки, які самі колись мріяли про сцену, святкували так, ніби виграли джекпот. Мама навіть влаштувала вуличну вечірку з банерами «НАТАЛІ ЙДЕ НА БРОДВЕЙ». Для сім’ї це було символом — мрії таки збуваються.

Робота в «Знедолених» принесла і славу, і випробування. За лаштунками панували суперечки, конкуренція та напруга, але щойно починалася вистава, всі ставали єдиним цілим. Вісім шоу на тиждень вимагали неймовірної віддачі. Наталі вкладала у свою Епонін частину себе: її біль, сумні дні, власний досвід нерозділеного кохання. І саме це робило образ справжнім.

Згодом вона зрозуміла, наскільки глибокий вплив справляла на глядачів. Дівчата після вистав приходили до неї заплакані, тремтячі, не в змозі говорити від емоцій. Одна маленька фанатка навіть віддала їй свою каблучку — як символ вдячності. З листів шанувальників Наталі дізналася, що її гра рятувала життя буквально. Дівчата, які хотіли піти з цього світу, знаходили в історії Епонін причину жити далі.

Цей досвід назавжди змінив Наталі. Вона усвідомила, що сцена — не лише мистецтво, а й відповідальність. Що її робота може бути тією іскрою, яка тримає когось на плаву. І досі Наталі з вдячністю згадує свою Епонін — дівчину з розбитим серцем, яка навчила її справжнього значення любові та сили співпереживання.

Буремне театральне життя

Наприкінці 90-х років Наталі Торо розпочала новий етап своєї творчості. У 1999 році вона вперше долучилася до роботи над мюзиклом Джилл Санторіелло «Повість про два міста». Ця історія стала для неї довготривалою та особливою. Вже у 2002 році вона записала роль мадам Дефарж для концептуального альбому, а у 2010 році знову зібралася з колегами, аби створити міжнародний студійний запис та навіть DVD-концерт з найкращими моментами мюзиклу.

Та не лише «Повість про два міста» визначала її кар’єру. У 2004 році Наталі вирушила в гастрольний тур з культовим рок-мюзиклом «Ісус Христос – суперзірка», виконуючи роль Марії Магдалини. У 2007 році Торо повернулася до мадам Дефарж — цього разу вже на сцені театру Asolo Repertory у Сарасоті. Критики були вражені її грою, і саме тоді вона отримала премію Sarasota Magazine за найкращу театральну роль другого плану. Вистава не зупинилася на регіональному рівні, вже наступного року її перенесли на Бродвей. Попередні покази почалися 19 серпня 2008 року в театрі Аль Гіршфельда, а прем’єра відбулася 18 вересня. Наталі залишалася у складі акторів до самого закриття шоу в листопаді.

Серед визначних театральних вистав за участі Наталі Торо також: «Випускний бал із зомбі», «Кішки», «Евіта» «У висотах» тощо. 

Кожна нова роль ставала для Наталі випробуванням і водночас перемогою. Від Евiти та Ґрізабелли до мадам Дефарж — її героїні завжди залишали глибокий слід у серцях глядачів, а сама акторка дедалі впевненіше почувала себе на театральній сцені.

Музична подорож Наталі Торо

Хоча глядачі знають Наталі Торо передусім як зірку театральної сцени, музика завжди була її особистим простором свободи. У 2008 році, коли вона грала у «Повісті про два міста», співачка випустила свій однойменний сольний альбом. Це був не звичайний набір бродвейських пісень, а своєрідний експеримент. Наталі залучила одинадцятьох різних аранжувальників, аби надати кожному треку унікальне звучання. Вона прагнула, щоб слухач почув знайомі мелодії у несподіваному світлі — свіжо, еклектично, з особистою інтонацією.

Однією з найзворушливіших композицій стала «I Remember». Наталі присвятила її своєму другові з коледжу, який загинув у автокатастрофі. Просте аранжування, лише фортепіано, скрипка та віолончель, перетворило пісню на тиху розмову з пам’яттю, мовби душа друга знову співала поруч. Інша перлина, «Unusual Way», прозвучала у глибшій, оксамитовій інтерпретації — замість яскравої театральності Наталі подарувала слухачам інтимну, майже сповідальну версію. Навіть класичну «I Dreamed a Dream» Наталі перетворила, переставивши частини пісні так, щоб слухач по-новому відкрив знайому історію.

Особливо яскравим моментом у кар’єрі стала її співпраця з латиноамериканською зіркою Джоном Секадою для альбому Just in Time for Christmas. Разом вони записали пісню «I’ll Be Home for Christmas», додавши їй легкий латиноамериканський відтінок у стилі Gypsy Kings. Наталі згадує, як нервувала перед роботою зі світовою знаменитістю, але Секада вразив її скромністю й довірою, коли сказав:

«Це твій альбом — скажи, що я маю зробити». 

Запис відбувався у Маямі, у студії на 32-му поверсі з видом на океан. Там, у футболці й шортах посеред спекотного літа, вона співала різдвяну класику, вкладаючи у неї щиру теплоту.

Не менш захопливим виявився і дует з Раяном Келлі у пісні «Baby, It’s Cold Outside». Наталі додала треку несподіваний кельтський колорит та навіть зняла відео з ірландським співаком.

Для Наталі кожен альбом — не просто набір пісень, а історія пошуку власного звучання. Вона уникає шаблонних рішень, не боїться ризикувати й завжди намагається подарувати слухачам щось нове: то ніжний спогад, то пристрасний дует, то сміливе аранжування знайомої мелодії. Її музика — це діалог, у якому голос акторки перетворюється на відверте зізнання, а сцена — на простір для душевної розмови.

Bronx Academy of Arts and Dance (BAAD!) — особливий культурний центр у Бронксі

By
Iryna Stanevich
-
0

Академія BAAD! перетворює сцену на майданчик боротьби проти сексизму, расизму та гомофобії, підтримуючи іммігрантів, жінок та квір-людей. Вона відіграє важливу роль у культурному та соціальному житті Бронксу, надаючи маргіналізованим громадам можливість створювати мистецтво, яке часто не знаходить місця в мейнстримових інституціях. Про цей соціально-важливий культурний простір — далі на bronx-trend.com.

З підвалу до фестивалів

Наприкінці 1990-х років двоє друзів з Бронкса, танцівник й хореограф Артур Авілес та письменник й активіст Чарльз Райс-Гонсалес, вирішили створити простір, де мистецтво могло б звучати голосами тих, кого часто не чують. Так народилася Бронкська академія мистецтв та танцю (BAAD!), що стала домом для театру Авілеса, а також платформою для жінок, ЛГБТК-авторів, латиноамериканських та кольорових митців.

Перші кроки були скромними. BAAD! з’явилася у місцевому громадському центрі, де в підвалі між аркушами з планами й календарями майбутніх вистав народжувалася хореографія. Але вже невдовзі трапився шанс, який змінив все. Власники величезної історичної друкарні American Bank Note Company у Гантс-Пойнт вирішили віддати частину порожніх приміщень під мистецькі студії. Авілес теж звернувся з проханням надати простір для свого театру, й домовленість переросла у довгострокову оренду.

11 грудня 1998 року BAAD! відкрило свій перший сезон у колишньому друкарському цеху на Барретто-стріт. Завдяки друзям та підтримці громади з’явився паркет, світло й звук — й танцювальний майданчик ожив. Згодом у будівлі облаштували ще десятки студій для митців, так цей занедбаний індустріальний простір став культурним серцем Південного Бронкса.

BAAD! відразу заявила про себе фестивалями й програмами, які ламали кордони — від «Out Like That!» (єдиний у Бронксі фестиваль ЛГБТК-мистецтва) до «BAAD! Ass Women» чи «Los Nutcrackers», що перетворили класичного «Лускунчика» на пуерто-риканську квір-версію. Академія швидко стала не лише сценою, а й спільнотою — місцем, де народжувалися нові імена, де танець та слово зливалися в одне ціле.

Хоч згодом зміни на ринку нерухомості витіснили більшість митців з колишньої друкарні, період в American Bank Note Company залишився легендарним. Саме там BAAD! перетворилася з маленької ініціативи на впливовий мистецький осередок, який і далі визначає обличчя сучасного Бронкса.

Нове життя у готичній каплиці

Зростання орендної плати змусило Академію у 2013 році залишити знайомі простори Гантс-Пойнта й вирушити в далі. Новим домом стала невелика, але велична каплиця у стилі готичного відродження, розташована на території єпископальної церкви Святого Петра на Вестчестер-сквер.

Ця будівля, визнана пам’яткою Нью-Йорка ще у 1976 році та внесена до Національного реєстру історичних місць у 1998 році, набула нового образу. Тут замість молитов зазвучали голоси артистів, а під склепіннями засяяли яскраві мистецькі проєкти. 

Попри переїзд, Академія не розірвала зв’язку з Південним Бронксом. Артур Авілес й досі мешкає там, а BAAD! продовжує працювати зі своїм колишнім районом через серію TransVisionaries (щомісячні безоплатні виступи у місцевих кафе та ресторанах). 

Успіх та нові виклики вимагали змін у самій організації. Артур та Чарльз, талановиті митці та активісти, але не професійні менеджери, зрозуміли, що без нового підходу BAAD! може втратити свої можливості. Тож у 2015 році вони запросили першого заступника директора, а згодом, у 2019 році, найняли спеціаліста з розвитку та програмного менеджера. Інвестиції в команду швидко принесли результати – бюджет організації почав зростати, майже подвоївся у 2016 році й до 2020 року сягнув втричі більшого розміру.

Щоб навчитися грамотно керувати цим зростанням, BAAD! приєдналася до програми Фонду фінансування некомерційних організацій (NFF — Nonprofit Finance Fund).

Не менш важливим було й усвідомлення власної цінності. Довгі роки Авілес та Райс-Гонсалес працювали майже без винагороди, але тренери з NFF переконали їх: мистецька робота має оцінюватися так само як і будь-яке професійне керівництво. Це стало важливим кроком до стабільності та самоповаги.

У 2017 році BAAD! отримала ще одне велике визнання – грант у $60 000 від Фонду культурних інновацій Лінкольн-центру та Фонду Рокфеллера. Ці кошти спрямували на розвиток серії TransVisionaries, аби зробити мистецтво доступним та видимим за межами театральних залів.

Святилище мистецтва й свободи в Бронксі

Нью-Йорк давно вважають світовою столицею мистецтва та одним із найбільш відкритих міст для ЛГБТК+ людей. Проте Бронкс, на відміну від Мангеттену чи Брукліну, довгий час залишався осторонь цієї культурної хвилі. Тут не було нескінченних галерей та барів, де можна вільно висловлюватися. У 2006 році журналіст New York Times навіть зауважив, що «гей-френдлі бари району можна перерахувати на пальцях однієї руки». У такій атмосфері поява BAAD! стала справжнім проривом — безпечним та вільним простором, відкритим для тих, кого суспільство часто ігнорувало. 

BAAD! з перших років перетворилася на свого роду святилище мистецтва, де на сцену виходили жінки, люди кольору, представники ЛГБТК+ спільноти. Для багатьох артистів це був не просто шанс показати свій талант, а можливість вперше в житті бути почутими.

Сам Артур Авілес, танцівник пуерто-риканського походження, вкладав у свої вистави власну історію — досвід життя гея у Бронксі, з його труднощами, болем та водночас гордістю. Критики писали, що навіть коли він не виголошує гучних політичних гасел, сам факт існування його танцю на сцені був політичним жестом, викликом упередженням.

Місія BAAD! чітка й безкомпромісна: створювати, продюсувати та підтримувати сучасне мистецтво, яке розширює можливості тих, хто рідко бачить себе у центрі уваги. Це не лише танець, а й театр, література, перформанс, візуальне мистецтво — будь-яка форма, що дозволяє ідеї прозвучати.

Цінності BAAD! сформувалися з досвіду громади:

  • Різноманітність — не тягар, а джерело сили.
  • Мистецтво має бути доступним кожному — незалежно від доходу чи соціального статусу.
  • Кожна людина повинна мати змогу не лише споглядати мистецтво, а й долучитися до його створення.
  • Простір для мистецтва — це також простір для свободи, самовираження й гідності.

«Дехто питає: »Як ви взагалі можете існувати в такому районі?» — згадує Чарльз Райс-Гонсалес. — Але я завжди казав: бути квір-людиною кольору в Бронксі — це не слабкість, а наша сила. Саме завдяки активістам та волонтерам-геям ми створили цей простір, де відмінність стає нашою перевагою».

Щороку сюди приходять близько 4000 учасників з усіх куточків Нью-Йорка, особливо з Бронкса, щоб відвідати п’ять яскравих фестивалів: 

  • BlakTinX, що поєднує афроамериканське та латиноамериканське мистецтво; 
  • Get Tough! Get BAAD!, присвячений кіно ЛГБТК з позитивними історіями; 
  • BAAD! Ass Women, який демонструє роботи жінок; 
  • танцювальний фестиваль Boogie Down, що відкриває нові форми хореографії Бронкса; 
  • OUT LIKE THAT, єдиний у районі ЛГБТК-фестиваль виконавських мистецтв.

BAAD! також є домівкою для театру Arthur Aviles Typical Theatre, а створена у 2002 році Танцювальна коаліція Бронкса підтримує професійні танцювальні компанії району та випускає «Bronx Dance Magazine», документуючи й популяризуючи локальні танцювальні традиції. Цей маленький театр став великою платформою для сміливого мистецтва та культурного активізму, де мистецтво не лише розважає, а й надихає та змінює життя.

Ювілей BAAD!: 25 років сміливого мистецтва

У лютому 2024 року Бронкська академія мистецтв та танцю відзначила своє 25-річчя грандіозною серією заходів під назвою «Get Tough, Get BAAD!». Святкування тривало майже два тижні, включало фільми, танцювальні виступи та обговорення, що прославляли силу, різноманітність та непокору квір-спільноти.

Програма розпочалася з форуму «Сміливі розмови: стратегії життя та любові в Америці» за участю Джона Кіна та Роберта Джонса-молодшого, а далі глядачі могли побачити класичні та сучасні квір-фільми, від проникливих історій кохання до веселих романтичних комедій. Вечорами місцеві хореографи оживляли сцени танцем, натхненним улюбленими фільмами.

Ця ювілейна серія показала, як BAAD! продовжує поєднувати мистецтво та активізм, створюючи простір для жінок, людей кольорової раси та ЛГБТК-спільнот, де вони можуть розвивати свій талант, ділитися історіями, відчувати себе частиною творчої спільноти.

Hostos Center for the Arts & Culture — одне з найважливіших мистецьких місць Бронксу

By
Iryna Stanevich
-
0

Центр Гостос за понад сорок років став символом відродження Бронкса й доказом того, що справжнє мистецтво народжується там, де є потреба у спільності. Він відомий далеко за межами району, підтримує митців та відкриває нові імена, пропонуючи глядачам альтернативу великим комерційним сценам. Щороку тут проходить безліч подій — від концертів та прем’єр до камерних вистав та сімейних свят, що відображають культурне розмаїття Нью-Йорка. Докладніше — далі на bronx-trend.com.

Культурний маяк Південного Бронкса

Уявіть собі Бронкс початку 1980-х років. Район, який довгий час асоціювався із соціальними проблемами та економічними викликами, водночас був місцем, де вирувало життя — народжувалися нові музичні стилі, формувалася культура вулиць, розкривалися таланти. У цей час у Громадському коледжі Гостос (Hostos Community College, частина системи CUNY) зародилася ідея створити центр, який би став місцем зустрічі мистецтва й громади. Так у 1982 році з’явився Hostos Center for the Arts & Culture.

Його мета від початку була чіткою — зробити мистецтво доступним тим, хто рідко мав змогу дістатися Мангеттена та великих театрів. Це був виклик та водночас жест довіри до громади Південного Бронкса — району, що завжди славився багатством культурних традицій.

Для втілення цієї ідеї знадобилася не просто сцена, а справжній культурний комплекс. Архітектурна фірма Gwathmey Siegel & Associates спроєктувала будівлю, яка вже у 1988 році здобула визнання — премію Художньої комісії Нью-Йорка за досконалість дизайну.

Всередині комплексу розташовані кілька унікальних просторів:

  • Головний театр на майже 900 місць, який приймає масштабні постановки та концерти.
  • Репертуарний театр на 367 місць — камерніший, але не менш важливий майданчик для театральних труп та музикантів.
  • Black Box Theater — «чорна скринька», що дозволяє експериментувати з формами й жанрами, створюючи особливу атмосферу близькості між глядачем та виконавцем.
  • Художня галерея музейного рівня, де виставляють роботи як сучасних митців, так й класиків візуального мистецтва.

З першого дня Центр визначив свою місію — бути культурною силою, що відображає та плекає багатонаціональну спадщину Бронкса. Тут особливу увагу приділяють мистецтву, що народилося в латиноамериканських, африканських, карибських громадах. Недарма «The New York Times» назвала його «потужним осередком латиноамериканського мистецтва».

Hostos Center — це місце, де студенти, викладачі, мешканці Бронкса та всі охочі з Нью-Йорка мають можливість відчути, що культура — поруч. Квитки на події тут значно доступніші, ніж у Мангеттені. Саме завдяки цьому мистецтво не перетворюється на розкіш, а залишається живою частиною повсякдення.

Програма Гостос: музика, театр та культурна мозаїка Бронкса

Програма Центру досить різноманітна. Це подорож у культурні світи — від палких ритмів сальси й джазу до глибоких театральних постановок, від вуличного хіп-хопу до камерної класики. Особлива роль належить освітнім програмам, що допомагають молодим талантам заявити про себе й створювати нові твори.

Програма поділяється на кілька напрямів:

  • Виконавські мистецтва — концерти джазу, латиноамериканської музики, сальси, театральні постановки, сучасний танець, кіно й хіп-хоп-шоу.
  • Образотворче мистецтво — виставки в галереї музейного рівня, де представлені роботи як новаторів, так і майстрів зі світовим іменем.
  • Фестивалі — справжні свята культурної спадщини. Серед них особливе місце посідає BomPlenazo — престижний фестиваль афро-пуерто-риканських традицій бомби й плени, що збирає митців та публіку з усього світу.
  • Освітні та дитячі програми — вистави й концерти для наймолодших глядачів, воркшопи, програми для шкіл, а також резиденції для молодих митців.
  • Репертуарна компанія Hostos — власний творчий колектив Центру, що двічі на рік представляє нові постановки.

Hostos Center щороку стає майданчиком для подій, що вшановують важливі дати та культурні традиції: Puerto Rican Heritage Month (місяць спадщини Пуерто-Рико), Black History Month (місяць історії чорношкірих), Dominican Heritage Month (місяць спадщини Домініканської Республіки), Women’s History Month (місяць історії жінок), Kwanzaa та інші події, що відзначають різноманіття громад, які формують Бронкс та Нью-Йорк.
Протягом своєї історії Hostos Center став сценою для багатьох легенд світової культури. Тут виступали Рубен Блейдс, Діззі Гіллеспі, Едді Палм’єрі, Селія Крус, Марк Ентоні, Тіто Пуенте, Лусесіта Бенітес, а також трупи Alvin Ailey American Dance Theater, Dance Theatre of Harlem, Балет де Сан-Хуан та Іспанський балет. На виставках у галереї можна було побачити роботи Антоніо Марторелла та Фейт Рінгголд.

Hostos Center — це платформа для діалогу культур. Тут глядачі можуть зустрітися з мистецтвом, яке водночас є близьким та новим, знайомим та несподіваним. Центр став тим місцем, де Бронкс говорить мовою музики, театру, танцю й візуального мистецтва, зберігаючи минуле та відкриваючи майбутнє.

Пандемія та відновлення

Пандемія COVID-19 залишила глибокий слід на житті суспільства, і культурна сфера виявилася однією з найбільш постраждалих. Театри спорожніли, концертні майданчики занурилися в тишу, а сотні митців залишилися без сцени, на якій могли б ділитися своїм талантом. І саме тоді, коли для багатьох творчих інституцій постало питання виживання, з’явилася програма екстреної допомоги від федерального уряду США – Shuttered Venue Operators Grant (SVOG), покликана підтримати сферу виконавських мистецтв.

Центр мистецтв та культури Гостос став одним з тих, хто отримав цю довгоочікувану підтримку. У жовтні 2021 року Центру було присуджено грант у розмірі 326 615 доларів США. Ці кошти допомогли компенсувати втрати від закриття театрів та зупинки концертної діяльності. 

Центр Гостос швидко відреагував на нові виклики. Програми, які неможливо було провести наживо, переїхали у віртуальний простір — на YouTube та Facebook Livestream. Результат виявився несподіваним навіть для самих організаторів. Віртуальні події привернули увагу не лише мешканців Бронкса, а й глядачів з різних куточків світу. Проте, як визнають у Центрі, ніщо не здатне повністю замінити атмосферу живого виступу, коли актори, музиканти чи танцівники стоять на сцені перед реальною аудиторією. Та темні часи пройшли. За підтримки уряду вдалося зберегти важливий осередок культури у Бронксі, який після кризи заграв новими яскравими фарбами.

Стабільна підтримка та нові можливості

Центр мистецтв та культури Гостос — це не просто театральний майданчик чи галерея. Його місія — дати голос культурному різноманіттю району та підтримати митців. Саме тому фінансування від державних та міських програм має для Центру вирішальне значення. Протягом багатьох років Hostos Center  отримує підтримку з різних джерел. Головним з ним є щорічні гранти від City Council’s Coalition of Theaters of Color (CTC). Також існує вагома підтримка з боку державних та міських культурних інституцій, серед яких Національний фонд мистецтв, Рада мистецтв штату Нью-Йорк, Фонд Говарда Гілмана, а також численні офіси законодавців та міських радників.
У 2024 фінансовому році Центр Гостос уже втретє поспіль отримав значну підтримку від  CTC — 130 тисяч доларів США. Ці кошти, забезпечені членом міської ради Рафаелем Саламанкою-молодшим, спрямовуються через Департамент культури Нью-Йорка. Ці щорічні гранти допомагають Hostos Center  покрити витрати на гонорари артистів, роботу постановників, обладнання, маркетинг та освітньо-просвітницькі програми для всіх вікових груп.

«Я пишаюся тим, що знову можу надати це заслужене фінансування», — зазначив Саламанка. — «Hostos є важливою культурною інституцією, яка постійно підіймає голоси нашої громади. Я радий підтримувати їхню роботу, адже вона робить вищу освіту доступнішою в моєму окрузі та дарує Південному Бронксу культурні події високого рівня».

Директор Центру Фелікс Арочо підкреслив, що гранти дозволяють Hostos Center   залишатися ресурсом не лише для студентів та викладачів коледжу, а й для мешканців навколишніх районів:

«Наші театральні постановки та культурні заходи організовуються громадами, яким ми служимо. Вони відображають ідентичність Південного Бронкса та водночас відкривають двері до багатокультурного світу мистецтва».

Завдяки сталій підтримці міських та державних інституцій Hostos Center має змогу продовжувати свою місію та залишатися осередком мистецтва та культури, що поєднує покоління та громади, зберігає спадщину й надихає на творення нового.

The Warriors — екшн-фільм, який показує Бронкс кінця 1970-х років

By
Iryna Stanevich
-
0

Цей фільм перетворився не просто на культове кіно, а й на кінематографічний образ Нью-Йорка тієї епохи — хаотичного й небезпечного міста, яке, попри все, шукає дорогу до відродження. Про історію створення цієї стрічки, знімальний процес, сприйняття суспільством, відгуки та продовження історії «Воїнів» в інших форматах — далі на bronx-trend.com.

Передісторія 

Сюжет фільму базується на романі Сола Юріка 1965 року, який, своєю чергою, був натхненний «Анабазисом» Ксенофонта. Права на екранізацію ще в 1969 році придбала компанія American International Pictures, однак тоді задум так і не втілили. Лише згодом проєкт перейшов до продюсера Лоуренса Гордона. Він доручив сценарій Девіду Шаберу та запропонував його режисерові Волтеру Гіллу, з яким вже працював над стрічками «Важкі часи» та «Водій». Спершу Гілл сумнівався, адже історія здавалася йому занадто дивною та радикальною, але врешті погодився.

Планувалося навіть зняти вестерн, проте після фінансових труднощів Гордон та Гілл звернулися до Paramount Pictures, які тоді активно цікавилися молодіжним кінематографом. Студія погодилася за умови низького бюджету. Вже у квітні-травні 1978 року проєкт отримав «зелене світло».

Цікаво, що «Воїни» стали ще одним прикладом того, як Нью-Йорк у кіно нерідко показували не лише місцеві режисери, а й «сторонні» митці, які бачили місто інакше. Кінокритики порівнювали цей підхід із роботами британця Джона Шлезінгера («Північний ковбой», «Марафонець»), чиказця Вільяма Фрідкіна («Французький зв’язковий») або Джона Бедхема з Алабами («Лихоманка суботнього вечора»). 

«Часто режисери-немісцеві помічають те, на що жителі міста вже не звертають уваги», — пояснював один з коментаторів.

Наприкінці 1970-х років Нью-Йорк нагадував місто-привид, що боролося за життя. Економіка хиталася на межі прірви, через кризу та політичні конфлікти тисячі міських працівників втратили роботу. Місто занурювалося у хаос — на вулицях ширилися злочинність та мародерства, а під час страйку санітарів цілі квартали задихалися від гір сміття.

Саме на цьому тлі, 9 лютого 1979 року, на екрани вийшли «Воїни». Фільм показував Нью-Йорк у темних, антиутопічних тонах. Глядачі дивилися на екран із відчуттям дивної правдоподібності, місто у фільмі виглядало майже таким самим, як і насправді.

Сюжет

Парк Ван Кортландт у Бронксі стає ареною великого саміту. Сайрус — харизматичний ватажок найвпливовішої банди Нью-Йорка, «Ґреймерсі Ріффс», скликає представників сотні міських банд. Його ідея звучить майже революційно — укласти союз, забути про чвари й разом контролювати місто, адже бандити переважають поліцію утричі.

Серед тих, хто приходить, — «Воїни» з Коні-Айленда. Дев’ятеро хлопців на чолі з Клеоном та його заступником Своном, кожен зі своїм характером, від запального Аякса до тихого графіті-художника Рембрандта. Вони ще не знають, що ця ніч перетвориться для них на боротьбу за виживання.

Промова Сайруса запалює натовп, але все обриває постріл. Це Лютер, божевільний лідер «Роугів», вбиває Сайруса й одразу звинувачує «Воїнів». У хаосі Клеон намагається довести їхню невинність, але його жорстоко б’ють. Решта тікає й опиняється в самому серці ворожого міста, де кожен квартал тепер сприймає їх як мішень. Масай, новий лідер «Ріффс», через радіодіджея оголошує нагороду за їхні голови — «живими чи мертвими».

Відтепер починається нічний марш додому — від Бронкса до Коні-Айленда. «Воїнів» переслідують усі: банди на автобусах, божевільні «Бейсбольні Фурії», поліція, навіть панки на роликах. Кожна сутичка забирає когось: Клеон зникає, Фокс гине під колесами метро, Аякс потрапляє в пастку й опиняється в наручниках. Але група не здається.

Нарешті, на світанку, втомлені й змучені, вони дістаються Коні-Айленда. Але на них уже чекає Лютер зі своїми «Роугами». Остання сутичка розпочинається, коли Лютер наставляє пістолет на Свона. Той спритно ухиляється й метає ніж у руку суперника. Саме в цей момент прибувають «Ріффс». Вони вже знають правду: Лютер убив Сайруса. «Воїнів» визнають невинними й навіть віддають їм шану за мужність.

Поки «Ріффс» карають зрадника, «Воїни» нарешті можуть зітхнути. Діджей по радіо знімає з них «нагороду» й ставить пісню In the City. Сонце сходить над пляжем Коні-Айленда. Свон разом із Мерсі та рештою хлопців іде назустріч новому дню, виживши в ніч, де все місто було проти них.

Знімання

Особливу атмосферу «Воїнам» додали нічні знімання та робота зі світлом, які створювали тривожні, майже містичні образи. Важливу роль відіграли й локації. Один із менеджерів фільму, Девід Стрейт, народжений у Нью-Йорку та колишній таксист, чудово знав місто. Його завданням було знайти небезпечні райони Мангеттену, Квінзу та Брукліну й перенести знімання туди. 

«Я шукав темряву і загрозу, — згадував він. — У Нью-Йорку того часу цього було вдосталь. Фільм подарував особливий погляд на місто, і я пишаюся цим».

Команда працювала ночами — від заходу до світанку. Атмосфера була небезпечною: знімальний майданчик не раз відвідували реальні банди, іноді намагаючись спровокувати акторів. Охорона діяла жорстко, а знімання доводилося терміново переносити. Одного разу сцену в «Алфавіт Сіті» на Мангеттені взагалі скасували — поруч сталося подвійне вбивство.

Щоб бої виглядали максимально реалістично, координатор трюків Крейг Бакслі організував для акторів своєрідну школу каскадерів. А Джеймс Ремар, готуючись до ролі Аякса, навіть провів час на Коні-Айленді, вивчаючи характер місцевих хлопців. Знімати в Нью-Йорку було нелегко. Мешканці скаржилися на нічний шум, іноді їх доводилося буквально підкупати. 

«Воїни» народилися серед хаосу й труднощів, але саме це зробило їх не просто фільмом про банди, а легендою, яка й досі надихає кінематографістів.

Відгуки 

Коли 9 лютого 1979 року «Воїни» вийшли в американських кінотеатрах, студія Paramount очікувала касового успіху, але не такого резонансу. За перші тижні картина зібрала мільйони доларів, а в підсумку принесла 22,5 мільйона при бюджеті лише у чотири. Молодь масово йшла на нічні сеанси, зачарована образом небезпечного, темного Нью-Йорка, який виглядав як інший світ.

Однак захоплення швидко затьмарили скандали. У кількох містах після показів сталися акти вандалізму та навіть вбивства, які ЗМІ пов’язали з фільмом. Paramount у паніці згорнула рекламну кампанію та дозволила кінотеатрам самостійно вирішувати, чи залишати «Воїнів» у прокаті. 

Критики також не були прихильними. Роджер Еберт назвав «Воїнів» «балетом стилізованого насильства» й дорікнув фільму за відсутність глибини, а Джин Сіскель охрестив його «романтичною брехнею», де злочини виглядали безжертвними. Преса писала про «банальні діалоги» та «поверхневість». На перший погляд, доля картини могла здатися вирішеною.

Але глядачі думали інакше. Попри критику, зали були переповнені, у Сіетлі люди буквально сиділи на підлозі, аби не пропустити показ. Молодь сприйняла його як щось абсолютно нове. Вперше Голлівуд не показував банди лише як соціальну проблему, а приймав їхній світ як даність. Це було кіно про виживання, про драму між життям і смертю – без моралізаторства.

«Воїни» вважаються культовим фільмом. Rotten Tomatoes дає йому 88% схвалення, а The New York Times включила картину до списку «1000 найкращих фільмів усіх часів». Те, що починалося як скандал, закінчилося справжнім тріумфом – і доказом того, що історія, розказана в правильний момент, може жити вічно.

Спадщина 

З часом привабливість «Воїнів» не втрачає сили. У 2018 році кінокритик Данте Джеймс писав, що пояснити цю довговічність важко, окрім як визнати: 

«Це просто чортівськи круто». 

У 2024 році Веслі Тейлор назвав фільм «суворою, але захопливою історією про братерство та виживання», яка, попри початкову критику, завоювала культовий статус. 

Але спадщина «Воїнів» не обмежилася самим кіно. Вона поступово перетворилася на цілу франшизу.

  • Колекційні фігурки. 

У 2005 році компанія Mezco Toyz випустила серію іграшкових персонажів — від Свона й Клеона до легендарних Бейсбольних Ф’юрі.

  • Відеоігри. 

Того ж року Rockstar Games створила гру The Warriors, яка не лише відтворювала сюжет фільму, а й розширювала його, показуючи шлях банди до подій стрічки. Кілька акторів навіть озвучили своїх героїв. Пізніше з’явилася ще одна гра — Street Brawl (2009).

  • Комікси. 

Від адаптації сюжету у 2009 році до мінісеріалу The Warriors: Jailbreak у 2013-му — банда продовжувала жити на сторінках графічних історій.

  • Телебачення. 

У 2016 році брати Руссо анонсували серіал-ремейк, спершу для Hulu, а згодом його розробку перенесли на Netflix.

  • Настільні ігри. 

У 2022 році Funko Games подарувала фанатам можливість знову пережити нічні пригоди Нью-Йорком у грі The Warriors: Come Out to Play.

Так «Воїни» стали більше ніж фільмом — вони перетворилися на багатогранний культурний феномен, який об’єднав покоління фанатів та довів, що справжні легенди ніколи не старіють.

Культовий кримінальний фільм — Fort Apache, The Bronx

By
Iryna Stanevich
-
0

Південний Бронкс у баченні режисера Деніела Петрі — це не просто район Нью-Йорка, а майже апокаліптичний пейзаж. Його можна порівняти з Гамбургом чи Дрезденом після війни, тільки руїни тут створені не бомбами, а роками занепаду, байдужості влади та соціальних катастроф. У цій статті на bronx-trend.com розберемо цей фільм, знятий переважно на реальних локаціях у Бронксі, який показав глядачам маловизнаний бік Нью-Йорка у період, коли район переживав справжню кризу. 

Біль, відчай, розчарування та знесилля: головні акорди сюжету

Якщо ви не дивилися цей фільм, доцільно розказати про основні сюжетні лінії та його героїв.

У Південному Бронксі на початку 80-х років життя виглядало, мʼяко кажучи, не привабливо. Вулиці, завалені сміттям та зруйнованими будинками, належали не поліції, а бандитам, сутенерам та наркоторговцям. У самому серці цього хаосу — 41-й поліційний відділок, відомий як «Форт Апачі». Для мешканців він був символом захисту, а для офіцерів — форпостом на ворожій території.

Тут служать ветеран із 18-річним стажем Мерфі (Пол Ньюман) та його молодий партнер Кореллі (Кен Вол). Вони намагаються підтримувати порядок, хоча їхня дільниця занедбана та на межі закриття. Додаткове напруження створює новий капітан Конноллі (Ед Аснер), який приходить із наміром діяти суворо за правилами, але швидко стикається з жорсткою реальністю Бронкса.

Трагічний поворот настає, коли наркозалежна повія Шарлотта (Пем Грієр) розстрілює двох молодих поліційних. Її злочин так і лишається нерозкритим, допоки дилер, якого вона намагалася вбити, не розправляється з нею сам. Її тіло знаходять серед сміття, і ця сцена стає символом безнадії району.

Мерфі намагається знайти опору у стосунках з молодою медсестрою Ізабеллою (Рейчел Тікотін). Їхній роман короткий та болісний. Він відкриває, що дівчина підсідає на героїн, а згодом втрачає її назавжди — Ізабелла помирає від передозування.

На тлі особистої трагедії Мерфі й Кореллі стають свідками жахливого злочину — двоє їхніх колег жорстоко б’ють підлітка, а один із них, у нападі люті, кидає хлопця з даху. Мерфі відчуває безсилля: чи вистачить у нього сміливості здати колег? Його муки сумління стають головним нервом фільму.

У фіналі Мерфі вирішує піти у відставку й розповісти правду. Та перед цим доля знову повертає його на вулицю — він женеться за грабіжником, і стрічка завмирає в момент стрибка. Це не лише відкритий фінал, а й символ: боротьба з хаосом триває, навіть коли здається, що сил більше немає.

Неочікуваний прокат та неоднозначні відгуки

«Форт Апачі, Бронкс» стартував у прокаті в США, зібравши 4,5 мільйона доларів у 795 кінотеатрах лише за перші вихідні. Вже через 12 днів у 860 кінотеатрах каса сягнула понад 11 мільйонів. Загалом фільм заробив понад 65 мільйонів доларів у світі — значний успіх для картини про злиденний та кримінальний Південний Бронкс.

Критика ж була далеко не одностайною. На Rotten Tomatoes рейтинг схвалення становить 80% (15 рецензій, середній бал — 3,6/5). Та сучасники фільму не були так щедрі. Річард Шикель з Time назвав його «більше схожим на телефільм», із зауваженням, що лише Пол Ньюман додає стрічці вишуканості. Роджер Еберт з Chicago Sun-Times писав про «найповнішу колекцію кліше поліційних фільмів з часів Джона Вейна», критикуючи зайві сцени та сюжетні нитки, які нікуди не ведуть. У виданні Variety зазначили, що фільм сильний у діалогах та акторській грі, але надзвичайно слабкий у сюжеті. Все це показує, що навіть успішна картина в прокаті не завжди витримує випробування критичним оком.

Спершу ідея фільму виглядала перспективною — показати життя в одному з найнебезпечніших районів Нью-Йорка, використавши досвід реальних поліційних. Це мало стати історією про людей, які намагаються вижити серед руїн та байдужості держави. Але в процесі стрічка втратила свій людський вимір та перетворилася на набір кліше з поліційних серіалів.

Критики вказували й на те, що режисер Деніел Петрі мав більше хисту до камерних драм, ніж до поліційних трилерів. Та попри суперечливі відгуки, «Форт Апачі, Бронкс» має одну беззаперечну цінність — він залишив рідкісні кінематографічні кадри Південного Бронкса на межі двох епох: руїн і занепаду 1970-х та поступового відродження, що розпочалося у 1980-х роках.

Протести довкола знімального процесу 

Поява великої голлівудської компанії у Бронксі сприйнялася багатьма місцевими мешканцями не як престижна подія, а як вторгнення.

«Вони були у нашому районі, на нашій території, і поводилися як загарбники», — згадує Герсон Борреро, один з активістів Комітету проти «Форту Апачі». 

Активісти отримали копію сценарію та були шоковані тим, що більшість темношкірих та пуерто-риканських персонажів у фільмі зображувалися як сутенери, наркомани або злочинці. Вони вимагали змін та погрожували позовами, організовували демонстрації.

Ситуація швидко загострилася. За словами художнього керівника Крістофера Новака, знімальній групі доводилося приховувати місця знімання, щоб уникати протестів. Інколи доходило до нападів: розлючені мешканці кидали з дахів на техніку та команду важкі предмети, навіть розбиті унітази. Одна з таких подій потрапила у сам фільм як сцена заворушень.

Пол Ньюмен у тогочасних інтерв’ю відкидав звинувачення в расизмі, наголошуючи, що сценарій так само критично зображував поліцію, як і злочинців. Хоча офіційно зміни у сценарій нібито не вносилися, Борреро переконаний, що протестувальникам вдалося добитися певних поступок. У результаті на початку фільму з’явилося спеціальне застереження: 

«Історія не стосується законослухняних жителів Бронкса та тих, хто намагається змінити район на краще».

Інші правові суперечки 

Цікаво, що ще у 1976 році поліційний Том Вокер, який служив у 41-му відділку, видав мемуарну книгу «Форт Апачі», де описав свій досвід роботи в одному з найскладніших районів Нью-Йорка. Після прем’єри він подав позов проти авторів фільму, вважаючи, що вони використали його матеріал без дозволу. Серед наведених ним збігів були ідентичні початкові сцени з вбивством двох поліційних, мотиви з півнячими боями, повіями, алкоголем, образом ірландських копів із Квінза, які часто пиячать. Вокер стверджував, що ці паралелі доводять плагіат.

Втім, суд вирішив інакше. Федеральний та апеляційний суди визнали, що йдеться не про копіювання, а про використання типових сюжетних кліше, які природно виникають у жанрі поліційної драми. У підсумку, справа була програна. Фільм не визнався порушником авторських прав.

Свої претензії мав і сам Пол Ньюмен — вже не до сценаристів, а до компанії Time-Life. Актор стверджував, що телевізійні права на картину було продано HBO за заниженою ціною — 1,5 мільйона доларів, хоча йому мало б відраховуватися 15%. Крім того, він звинувачував компанію у приховуванні понад 3,75 мільйона доларів від закордонного прокату, з яких йому належало 12,5%. Цей конфлікт завершився позасудовим врегулюванням.

Закарбування історії

Коли у 1980 році команда вирушила знімати цей фільм, Бронкс ще носив на собі сліди важких 70-х: занедбані квартали, пожежі у покинутих будинках, порожні вулиці. І все ж саме тут, серед реальних пейзажів Південного Бронкса, творилася історія.

Однією з перших впізнаваних точок став храм Iglesia Cristiana Torrente de Cedron на Louis Nine Boulevard. Камера схопила і його вивіску, і темний силует естакади залізничної станції, що височіла поруч. Район з тих часів змінився до невпізнання, та у кадрі він лишився майже застиглим у часі.

Центром всієї історії були поліційні відділки. Хоча сюжет будувався на досвіді детективів із сумнозвісного 41-го відділку, для знімання обрали будівлю 42-го відділку на Вашингтон-авеню. 

Вуличні сцени відводили глядача до жвавого торгового центру Бронкса — Третьої авеню, відомої як The Hub. Там, серед неонових вивісок та дешевих крамниць, розігрувалися епізоди, які мали показати справжній ритм району. А на розі Східної 164-ї вулиці та Boston Road зняли драматичний момент зі стрибуном з даху. Дивовижно, але будівля на цьому перехресті збереглася майже без змін і досі.

Однією з найсильніших сцен стала погоня Пола Ньюмана парком Tremont. Камера вихопила «Великі сходи» — величний залишок колишнього Bronx Borough Hall, знесеного ще в 1969 році. Погоня закінчувалася вже в іншому районі — на перетині Артур-авеню та 176-ї вулиці, у самому серці «маленької Італії» Бронкса.

А ще камера захопила старий Будинок суду Бронкса — дивну трикутну споруду, яка слугувала тлом для сцени з вагітною жінкою. Будівля давно зникла, а на її місці тепер коледж, та у фільмі вона залишилася назавжди.

Так, у «Форті Апачі, Бронкс» можна побачити не лише вигадану історію поліційних, а й справжню мапу Південного Бронкса початку 1980-х років. Ці кадри — рідкісні свідчення того, як район балансував між руїнами минулого та надіями на відродження.

Аль Пачіно — великий актор, який виріс на вулицях Бронкса

By
Iryna Stanevich
-
0

У жовтні 2024 року світ побачила книга, яку чекали всі прихильники незрівнянного Аль Пачіно — мемуари актора під назвою Sonny Boy: A Memoir. 384 сторінки відвертості та яскравих спогадів. Аль Пачіно ніби відчиняє завісу й дозволяє заглянути за куліси власного життя. У цій статті на bronx-trend.com ми теж спробуємо повернутися у часі на багато років назад та дізнатися, яким саме було дитинство легендарного актора, яке він провів у буремному та суровому Бронксі.

Родина

Аль Пачіно виріс у тісному колі своєї родини. Його мати Роуз була зовсім юною, коли народила сина. Їй було трохи за двадцять, а батькові, Сальваторе, лише вісімнадцять. Їхній шлюб швидко розпався, і хлопчик залишився на руках у матері. Вона тяжко працювала — вдень на фабриці, ввечері бралася за будь-яку чорну роботу. Але Роуз завжди знаходила час водити маленького Альфредо у кіно. Там, у темряві зали, вона відчувала себе спокійніше, тримаючи поруч єдиного сина, якого ніжно називала «Сонні» — за мотивами пісні Ела Джолсона.

Дитинство Аль було позначене нестачею й водночас теплом великої родини. Коли мати не могла впоратися сама, вони жили у квартирі її батьків у Південному Бронксі. Дідусь Вінченцо, уродженець сицилійського Корлеоне, був суворим та працьовитим чоловіком. Ще в дитинстві він залишив школу, працював на вантажівках із вугіллям, а згодом опанував ремесло тінькара. Саме він став для Аль справжнім батьківським авторитетом. Бабуся Кейт, світловолоса й блакитноока, мала зовсім інший характер. Вона була відомою кухаркою й берегинею домашнього затишку. Водночас вона намагалася захищати онука від упереджень того часу. Коли хлопчик ішов на вулицю з обличчям, вимазаним у соусі, вона суворо витирала йому підборіддя: 

«Витри, люди подумають, що ти італієць». 

Це було нагадуванням про недовіру до італійців, яка ще залишалася після війни.

Життя у трикімнатній квартирі на Брайант-авеню було гучним та тісним. Там часто жили родичі, які поверталися з війни чи просто зупинялися на кілька днів. Аль спав то між бабусею й дідусем, то на канапі поруч із випадковими гостями. Цей хаос, повний голосів та характерів, став для хлопця першою школою спостережень за людьми.

Родина стала для Аль Пачіно його першою сценою, а люди поруч — першими героями, яких він навчався розуміти й відтворювати. Саме з цього хаотичного, але теплого світу почався його шлях.

Друзі

Аль Пачіно виріс серед друзів, які стали для нього справжньою другою родиною. У дворі багатоповерхівки в Південному Бронксі завжди було гамірно — там на нього чекали Кліффі, Брюс та Піті. Їхня компанія була ненаситною до пригод, кожен день здавався новою мандрівкою, сповненою сміху, небезпек та маленьких відкриттів.

Разом вони ганялися вулицями, відкривали гідранти в спеку, чіплялися за автобуси, вигадували жарти над старшими хлопцями та проводили години в пошуках монет крізь каналізаційні решітки. Це була дружба, у якій усе ділилося на чотирьох: радощі, біди й навіть покарання. І хоча у кожного з них була своя історія, разом вони почувалися невразливими.

Але ця невразливість була ілюзією. Одного разу друзі врятували Пачіно від крижаної річки. Іншого разу Піті ледь не втратив руку через дурний жарт Кліффі. Іноді здавалося, що самі вулиці випробовують хлопців на міцність. У цих пригодах було багато небезпеки, але водночас і та шалена енергія юності, яка здавалася нескінченною.

Їхня зграя була строкатою: від Біббі та Смокі до Джонні Рівери й Кенні Ліппера, який у майбутньому стане заступником мера Нью-Йорка. Та головними для Аль були все ж Кліффі, Брюс та Піті. Вони вигадали йому прізвиська — Сонні, Пакчі, Фісташка. Серед них він був не «Аль Пачіно», а просто хлопчисько з Бронкса, один зі своїх. Часом вони з’являлися під вікнами й кликали його гуляти, але мати не завжди дозволяла. Тоді Аль сердився, не розуміючи, чому йому доводиться пропускати чергову пригоду. Лише багато років потому він усвідомив: саме завдяки її обмеженням він уникнув долі своїх друзів. Кліффі, Брюс та Піті, які колись здавалися непереможними, зрештою загинули від наркотиків.

Для Аль ці втрати стали болючим нагадуванням: його врятувала не випадковість, а пильність матері та любов, яка вберегла його від тієї дороги. Але спогади про друзів назавжди залишилися з ним — як дика, яскрава, небезпечна, але неоціненна частина дитинства.

Бейсбол

У Пачіно була одна особливість, яка відрізняла його від решти банди, — любов до спорту, яку йому прищепив дідусь. Дід був відданим фанатом бейсболу та боксу і ще в дитинстві вболівав за команду, яка згодом стала «Нью-Йорк Янкіз». У бідні роки він дивився матчі крізь дірки в паркані на Гіллтоп-парку. Пізніше «Янкіз» отримали власний стадіон. Дід іноді брав онука на бейсбольні матчі, де вони сиділи на дешевих верхніх трибунах. Аль ніколи не вважав себе знедоленим — дорожчі місця в ложах були для нього просто частиною іншого світу. 

Пачіно грав у бейсбольній команді Поліцейської спортивної ліги свого району. Спорт не цікавив Кліффі та інших хлопців із банди, тому він фактично жив двома життями: серед банди та серед друзів по команді. Одного разу, повертаючись із гри в небезпечному районі, на нього накинулася група молодих хлопців із ножами та вимагала віддати рукавичку. Це була рукавичка, яку подарував йому дідусь. Пачіно повернувся додому в сльозах, мріючи, щоб поряд були Кліффі, Піті та Брюс. Їхня група була для нього не просто компанією — це було відчуття дому та безпеки.

Школа та театр

Аль Пачіно згадував, що йому пощастило мати людей, які вірили в нього ще тоді, коли він сам не зовсім розумів власний шлях. Однією з перших стала його вчителька середньої школи Бланш Ротштейн. Вона вибрала його для читання уривків із Біблії на учнівських зборах. Хлопець, що не виріс у побожній родині, раптом відчув силу слів, які звучали з його вуст гучним голосом. Це був момент, коли він уперше осягнув силу сцени.

Далі були шкільні вистави «Плавильний котел», «Король і я», «Добре вбивство». Він виходив на сцену то в ролі маленького Луї, то хлопчика-детектива, і кожного разу відчував, що сцена належить йому. Пачіно подобалося, що люди слухають та дивляться, що він може тримати увагу залу. Та справжньою подією стало те, що одного разу на прем’єрі «Доброго вбивства» у залі сиділи обидва його батьки. Після вистави вони вперше за довгий час разом повели його до кав’ярні, де говорили спокійно й навіть усміхалися один одному. Для юного Аль це було справжнє диво — відчуття, що сцена може об’єднувати.

Якось Аль побачив «Чайку» Чехова у старому театрі Елсмір у Бронксі. У залі майже не було глядачів, але юний Пачіно разом із другом Брюсом сидів заворожений. Він не до кінця розумів сюжет, проте відчув магію театру, і відтоді носив із собою том Чехова.

З цим запалом Аль вступив до Вищої школи виконавських мистецтв у Мангеттені. Разом із Кліффі вони щоранку їхали метро з Бронкса, занурюючись у гамір Таймс-Сквер. Одного разу друзі навіть побачили Пола Ньюмена — справжню зірку, яка просто йшла вулицею. Це вразило Пачіно більше за будь-які уроки: актори були живими людьми, з реальними друзями й турботами.

Одного разу Аль зустрів у кав’ярні актора, якого бачив у «Чайці». Той удень працював офіціантом, а ввечері виходив на сцену. Цей контраст справив на Пачіно велике враження. Він зрозумів, що акторство — це не лише слава й сяйво, а й тяжка праця, постійна боротьба за можливість грати.

Так школа, вчителі й перші сцени сформували в ньому не просто хлопця з Південного Бронкса, а майбутнього актора, який навчився цінувати силу слова, магію вистави й людей, які підштовхнули його до справжнього покликання.

Мама 

Коли Аль було п’ятнадцять, життя в його домі змінилося. Мати почала зустрічатися з чоловіком старшого віку, і навіть заговорила про можливий переїзд у Техас чи Флориду. Для підлітка це стало дивним поєднанням полегшення й тривоги. З одного боку, він відчував, що матір має шанс на нове щастя, а з іншого — не розумів, чи є в цьому житті місце для нього самого. Та все закінчилося різко. Заручини розірвали телеграмою, і мати, приголомшена відмовою, занурилася у хворобливий стан, який лікарі назвали тривожним неврозом.

Їй призначили лікування, на яке не було грошей, і невдовзі Роуз почала схиляти сина кинути школу та піти працювати. Сам Аль не заперечував — навчання не було його світом. Попри всі підробітки, він залишався голодним до сцени й слова. Прибирав у студіях, щоб отримати стипендію на заняття, носив меблі разом із друзями-акторами, а ночами репетирував шекспірівські монологи серед пустих вулиць. 

Коли прийшла страшна новина — мати померла від передозування, — світ для Пачіно наче зупинився. Він не встиг попрощатися, і тягар провини ліг на плечі. Чи міг він урятувати її, забезпечити лікування, бути поруч? Цей біль залишився з ним назавжди. У своїй книзі Пачіно написав:

«Якщо мені пощастить, якщо я потраплю на небеса, можливо, я зможу зустрітися там зі своєю матір’ю. Все, чого я хочу, це можливість підійти до неї, подивитися їй в очі та просто сказати: «Гей, мамо, ти бачила, як я впорався?»

Дитинство та юність, проведені в суворих та водночас яскравих вулицях Південного Бронкса загартували Аль Пачіно та зробили тим, ким він є. Це історія про виживання, талант, любов до мистецтва, людей та неймовірну внутрішню силу.

Мартін Брегман — кінопродюсер, який зробив зіркою Аль Пачіно

By
Iryna Stanevich
-
0

Він прославився як продюсер, який виводив на великий екран таланти Бродвею. Саме Мартін Брегман відкрив Аль Пачіно у позабродвейській виставі «Індієць хоче Бронкс» та допоміг акторові зробити перші кроки в кіно. Мартін Брегман залишив спадок як продюсер, який не боявся братися за сміливі проєкти, відзначався увагою до акторів та міста Нью-Йорка, був прикладом того, як наполегливість та чітке бачення можуть змінювати кіноіндустрію. Його фільми й досі залишаються улюбленими, а його вплив відчувається у творчості наступних поколінь. Докладніше про життя та карʼєру цього визначного діяча — далі на bronx-trend.com.

Загартоване дитинство та перші кроки у шоубізнесі

Мартін Брегман народився 18 травня 1926 року в Бронксі, у сім’ї Леона та Іди Брегман. Дитинство майбутнього кінопродюсера було непростим: у чотири роки він переніс поліомієліт, через що змушений був усе життя пересуватися з тростиною. Проте хвороба не зламала його характер — навпаки, загартувала, виховавши в ньому рішучість та витривалість. Син єврейської родини виріс у переважно італійському районі на Ган-Гілл-роуд, де йому доводилося постійно відстоювати своє місце серед однолітків, і ці уроки виживання стали фундаментом його подальшого життя.

Освіта в Університеті Індіани та Нью-Йоркському університеті дала Брегману базові знання, але справжня школа життя чекала поза стінами аудиторій. Після завершення навчання він спробував себе у сфері страхування, працюючи агентом. Та доля невпинно тягнула його до світу розваг, і перший крок у цьому напрямку Мартін зробив, опинившись у нічних клубах Нью-Йорка. Спочатку він постачав алкоголь закладам, а згодом почав займатися організацією виступів співаків.

«Він навіть не розумів, що робить, але завдяки його наполегливості артисти почали заробляти більше, ніж раніше», — згадував син Майкл. 

Ці перші успіхи відкрили перед Брегманом двері у світ шоубізнесу. Він швидко освоїв навички менеджменту талантів та почав підписувати контракти з артистами, а його ім’я почало лунати серед культурної богеми Нью-Йорка.

З часом Мартін Брегман перетворився на людину, яка формувала кар’єри зірок. Його шлях від хворого хлопця з тростиною з вулиць Бронкса до впливового продюсера Голлівуду став справжнім доказом того, що наполегливість, амбіції та віра у себе можуть змінити будь-яку долю. Кожен його крок, від перших ночей у клубах до світового визнання, відображав принцип: труднощі не перешкода, а трамплін для тих, хто не боїться йти вперед.

Зоряний дует з Аль Пачіно

На початку 1970-х років Мартін Брегман вже вмів будувати кар’єри. Завдяки діловій хватці й підтримці інвесторів, серед яких був впливовий девелопер Льюїс Рудін, він перейшов від нічних клубів до особистого менеджменту, представляючи цілу плеяду майбутніх легенд: Вуді Аллена, Барбру Стрейзанд, Фей Данавей, Алана Алду, Бетт Мідлер. Та найбільшою його знахідкою став молодий актор з неймовірною харизмою — Аль Пачіно.

Брегман відкрив Пачіно у скромній позабродвейській постановці. Він повірив у нього з першої миті й зробив усе, аби талановитий, але невідомий актор отримав свій шанс. Саме завдяки його наполегливості Пачіно знявся у драмі «Паніка в парку Нідл» у 1971 році, де зіграв наркозалежного молодика. Ця роль стала важливим етапом у кар’єрі майбутньої зірки та допомогла заявити про себе на великому екрані.

У 1973 році, коли йому було вже 47 років, Мартін Брегман зробив сміливий крок — став кінопродюсером. Його дебютом був фільм «Серпіко» Сідні Люмета, знову ж із Пачіно в головній ролі. Картина, заснована на реальній історії поліцейського-викривача, здобула колосальний успіх та закріпила за Брегманом репутацію серйозного продюсера.

Далі цей дует тільки набирав обертів. «Собачий день після обіду» у 1975 році став ще одним проривом — напружена драма про невдале пограбування банку принесла і касові збори, і визнання критиків. Пізніше були культові «Обличчя зі шрамом» (1983) — жорстока сага про кубинського наркобарона в Маямі, де Пачіно вимовив безсмертну фразу: «Say hello to my little friend!». Пізніше ця тема перегукувалася у «Шляху Карліто» (1993), де Пачіно зіграв злочинця, який прагнув вирватися з кримінального минулого. А між ними Брегман подарував глядачам ще й «Море кохання» (1989) — детективну історію з елементами мелодрами, у якій поряд із Пачіно з’явилася Еллен Баркін. Усі ці стрічки поєднували одне: харизма Пачіно та продюсерська інтуїція Брегмана.

Цікаво, що у 1970-х роках Брегман мало не запустив у виробництво сценарій Девіда Рейба «Перша кров» із Пачіно в ролі Джона Рембо. Та актор відмовився, вважаючи історію надто похмурою. Хто знає, якби рішення було іншим, можливо, культова роль Сильвестра Сталлоне належала б саме Аль Пачіно.

Продовження кар’єри у кіно 

Після гучного успіху з Аль Пачіно Мартін Брегман не обмежився лише кримінальними драмами. У 1979 році він почав творче партнерство з Аланом Алдою, актором та режисером з власним баченням кіно. Разом вони зняли низку картин, які контрастували з гангстерськими епопеями, демонструючи іншу сторону Брегмана — продюсера, що вмів розповідати щирі й теплі історії про людські стосунки.

Їхня перша спільна робота — «Спокушання Джо Тайнана» (1979), драма про сенатора США, який поступається власними принципами. Далі були «Чотири пори року» (1981), ніжна історія про шлюб середнього віку, «Солодка свобода» (1986), що показувала зіткнення академічного світу з Голлівудом, «Нове життя» (1988) про розлучення та «Весілля Бетсі» (1990), комедія про зіткнення робітничої родини з багатими родичами. У цих проєктах Алда виступав не лише актором, а й сценаристом та режисером, а Брегман забезпечував належну підтримку.

У 1990-х та 2000-х роках продюсер розширив жанровий спектр. Він взявся за дитячий фільм «Матильда» (1996), трилер «Колекціонер кісток» (1999) із Дензелом Вашингтоном, а також космічне фентезі «Пригоди Плуто Неша» (2002) з Едді Мерфі — один із небагатьох його касових провалів. Останнім же проєктом, що вийшов у кінотеатрах, стала романтична комедія «Кароліна» (2003) з Джулією Стайлз та Ширлі Маклейн.

Актори цінували Брегмана за його присутність та відданість. Майкл Кейн згадував: 

«Він завжди був на майданчику, без жодних хвастощів. На відміну від багатьох продюсерів, він справді працював». 

Аль Пачіно відверто говорив: 

«Мартін Брегман відкрив мене на Бродвеї. І саме завдяки йому я тут. Я винен йому всім».

Сам Брегман зізнавався:

«У мене є думки, і я їх висловлюю. Я не дозволяю режисеру робити все, що він хоче. Думаю, це робить мене винятком».

Життя поза камерою

Мартін Брегман провів все життя у Нью-Йорку, залишаючись людиною сім’ї навіть у вирі Голлівуду. У нього було троє дітей: сини Крістофер та Майкл від першої дружини Елізабет Дрісколл, а також дочка Марісса від акторки Корнелії. Майкл пішов стопами батька, ставши кінопродюсером, а Марісса обрала музичну сцену. Корнелія, крім того, брала участь у кількох фільмах Брегмана, зокрема у «Серпіко».

Брегман залишався активним та незалежним до пізнього віку. Він дожив до 92 років, відійшовши 16 червня 2018 року від крововиливу в мозок.

Навіть на старості Брегмана не обходили новини та судові справи. У 2016 році інвестори, які брали участь у його невдалій спробі екранізації роману Нельсона ДеМілля «Золотий берег», домоглися відшкодування збитків. А три роки до того ім’я Брегмана опинилося у центрі судового процесу з Алеком Болдвіном. Актор стверджував, що молода акторка, яка подавала на нього до суду, була коханкою Брегмана. Мартін публічно спростував це, назвавши Болдвіна брехуном.

Навіть у зрілому віці Брегман залишався енергійним та не боявся висловлювати свої думки. Колись він надіслав Джорджу Клуні гнівного листа з рахунком на 790 доларів за незаконне користування операторським краном під час знімання «Плуто Неша». Клуні просто позичив кран для власного проєкту на одну ніч, але Брегман був дуж обурений тим, що актор зробив це без дозволу.

Життя Брегмана — це поєднання сімейних цінностей, пристрасті до кіно та непохитної впевненості у власних рішеннях. Навіть у віці, коли багато хто обирає спокій, він залишався активним, рішучим та непересічною особистістю Голлівуду.

Роберт Кляйн — відомий американський стендап-артист

By
Iryna Stanevich
-
0

Його карʼєра — це справжній калейдоскоп жанрів та образів. Він однаково впевнено почувався на сцені, перед камерою й навіть з мікрофоном у руках як співак. Роберт Кляйн вважається одним з тих, хто проклав шлях сучасному стендапу, вплинувши на покоління коміків. Чим саме він заслужив такий статус та чим запамʼятався прихильникам — далі на bronx-trend.com.

Від мрії стати лікарем до великої сцени

Роберт Кляйн з’явився на світ у Бронксі 8 лютого 1942 року. Він був онуком угорських єврейських іммігрантів, які ще на початку ХХ століття приїхали до Америки в пошуках кращого життя. Родина мешкала у скромній квартирі на півночі Бронкса. Їхнє життя завжди було наповнене музикою та гумором. Батько працював у текстильній торгівлі, але мав талант до жартів, мати співала й акомпанувала собі на піаніно. Старша сестра Рода та сам Роберт росли серед театральних вражень та культурних традицій району.

У школі ДеВітта Клінтона юний Роберт захоплювався музикою. Він співав у гурті Teen Tones та навіть потрапив до телешоу «Оригінальна аматорська година». Проте після випуску його шлях мав бути далеким від сцени. Він вступив до Університету Альфреда з наміром стати лікарем. Але провінційне студентське життя принесло й нові виклики. Там хлопець вперше зіткнувся з антисемітизмом — досвідом, який згодом стане частиною його стендап-жартів. А головне — саме в університеті Роберт відкрив у собі справжню пристрасть до сцени. Кляйн активно грав у студентських виставах та настільки вразив викладача драми, що той переконав його родину дозволити Роберту продовжити акторську освіту. У 1962 році він здобув ступінь з історії та політології, але мріяв вже не про медицину, а про театр.

Подальший  шлях хлопця пролягав до Єльської драматичної школи, яка відкрила двері у новий світ. Там він дізнався про можливість прослуховування до імпровізаційної трупи «Second City». Серед кандидатів був і Фред Віллард, з яким Кляйн розіграв імпровізовану сценку у нічному клубі. Дует настільки сподобався журі, що обох запросили до трупи. Для Кляйна це був переломний момент — у 1965 році він офіційно став членом «Second City».

Повернувшись до Нью-Йорка, Роберт вже був не новачком, а сформованим коміком та актором. Саме тоді його помітив Майк Ніколс, який запросив Кляйна до бродвейського мюзиклу «Яблуня». У цей час Роберт також почав виступати зі стендапом у клубі «Імпровізація» — легендарному місці, де зароджувалася сучасна американська комедія. Там він зустрів Родні Дейнджерфілда, який став для нього наставником та другом, жартома називаючи цей клуб «Єльською школою комедії». Дейнджерфілд порадив Кляйна відомому менеджеру Джеку Роллінзу, котрий працював з Вуді Алленом та Діком Каветтом.

Здобуття телевізійної слави

Великий прорив стався у січні 1968 року. Тоді Кляйн вперше з’явився на The Tonight Show with Johnny Carson. Це була одна з понад сотні його появ у легендарному шоу, але саме перший виступ змінив все. Він «порвав» студію, і з того моменту його кар’єра злетіла. Вже незабаром Роберт отримав ролі у двох фільмах 1970 року — «Сова та кішечка» та «Орендодавець», а також став ведучим літнього телепроєкту Comedy Tonight поруч з Медлін Кан та Пітером Бойлом.

На початку 1970-х років його популярність лише зростала. Сатира Кляйна на Вотергейт влучала в нерв часу та робила його улюбленцем публіки. У 1975 році він увійшов в історію як перший стендап-комік, що отримав власний спеціальний виступ на HBO — крок, який фактично започаткував нову еру телевізійної комедії. Його шоу завжди закінчувалися фірмовим номером I Can’t Stop My Leg.

Того ж року Кляйн вперше вів Saturday Night Live. Його скетчі, серед яких Tough Director та легендарний Cheeseburger, Chips and Pepsi, стали частиною класики SNL.

Але Кляйн не обмежувався лише стендапом. У 1979 році він знявся разом з Люсі Арназ у бродвейському мюзиклі Ніла Саймона They’re Playing Our Song, здобувши номінацію на премію «Тоні». У середині 1980-х років Кляйн спробував себе в драматичному амплуа у The Twilight Zone та навіть мав власне нічне шоу Robert Klein Time на USA Network.

Талант харизматичного коміка цінували не лише в Америці. У 1998 році він став ведучим спеціального випуску Monty Python Live at Aspen, присвяченого легендарній британській комедійній трупі.

Роберт Кляйн починав з клубних підмостків Бронкса й Грінвіч-Віллидж, а зрештою став частиною телевізійної та театральної історії США.

Внесок у стендап-комедію

У здобутку Кляйна чотири великих комедійні альбоми: 

  • Child of the Fifties (1973);
  • Mind Over Matter (1974);
  • New Teeth (1975);
  • Let’s Not Make Love (1990). 

Перші два здобули номінації на «Ґреммі» в категорії «Найкращий комедійний альбом».

У дебютному альбомі Кляйн з гумором згадував своє дитинство 1950-х років: навчальні тривоги, музику Джонні Метіса, шкільні танці, постать сенатора Джозефа Маккарті та зустрічі з гравцями «Янкіз». Він також іронізував над сучасністю: нічними делікатесами, FM-диск-жокеями та нав’язливою рекламою. До альбому увійшли й авторські пісні — The Fabulous Fifties та Middle Class, Educated Blues.

В альбомі Mind Over Matter комік звернувся до політики, зокрема скандалу Вотергейт, та до теми становлення через гумор.

Третій альбом поєднував сценічні виступи з новими студійними треками, серед яких Mother Isn’t Always Right та пародія на знамениту рутину Джорджа Карліна Seven Words You Can’t Say On Television. Останній альбом частково базувався на матеріалі телевізійних спецвипусків 1980-х років.

Кляйн, разом із Джорджем Карліном та Річардом Прайором, трансформував стендап у 1970-х роках. Замість окремих жартів — довгі, спостережливі, соціально навантажені монологи з елементами автобіографії, персонажів та звукових ефектів. Як відзначив критик Річард Зоглін у книзі Comedy at the Edge 2008 року, студенти масово йшли на його виступи, приваблені саме таким новим форматом.

Універсальний артист

Акторський шлях Роберта Кляйна у кіно почався ще в 1970-х роках та поступово розквітав у різних жанрах. Глядачі пам’ятають його в таких стрічках: «Вбивства в Радіоленді» (1994), романтичній комедії «Один прекрасний день» (1996) з Джорджем Клуні та Мішель Пфайффер, політичній драмі «Основні кольори» (1998), а також у хітових комедіях початку 2000-х років: «За два тижні» (2002) та «Як позбутися хлопця за 10 днів» (2003). Пізніше він з’явився у фільмах «Іра та Еббі»  (2006), «Пануй над мною» (2007) з Адамом Сендлером, «Запасний план» (2010) з Дженніфер Лопес та «Перш ніж я піду» (2021).

Телебачення теж стало важливою частиною кар’єри коміка. У 1990-х роках він знімався в серіалі Sisters, а згодом зіграв батька головної героїні в шоу The Mysteries of Laura. Шанувальники Will & Grace запам’ятали його як Мартіна Адлера — батька Грейс. До цього він уже встиг стати улюбленцем телеглядачів завдяки своїм появам у Family Ties, King of Queens та навіть у мультсеріалі Duckman.

Кляйн ніколи не відмовлявся від музики. Він майстерно поєднував гумор та пісні у своїх шоу, акомпануючи собі на губній гармошці. Роберт також співпрацював з Бобом Штайном, їхні пісні для спеціальних випусків HBO двічі номінувалися на премію «Еммі».

Театр був ще однією пристрастю Кляйна. За роль Мерва Канта у виставі Венді Вассерштейн The Sisters Rosensweig у 1993 році він здобув престижні нагороди Obie та Outer Critics Circle Award, а також номінацію на Drama Desk Award.

Але справжнім доказом його успіху став концерт у Карнегі-Голі в 1973 році. The First Annual Robert Klein Reunion зібрав аншлаг, критики були в захваті. Саме тоді Кляйн остаточно закріпився як комік нового типу — спостережливий, музичний, інтелектуальний та завжди щирий.

Особисте життя та спадщина

Роберт Кляйн був одружений з оперною співачкою Брендою Бузер у 1973 році, але шлюб розпався в 1989-му. У них народився син Олександр Стюарт Кляйн, відомий як Еллі Кляйн, який пішов у стендап-комедію.

У 2005 році комік видав мемуари «Закоханий офіціант з Декейтер-авеню», у яких відтворив атмосферу свого дитинства у Бронксі, формування таланту в Чикаго та перші кроки в шоубізнесі. Його життя та творчість стали темою документального фільму «Роберт Кляйн все ще не може зупинити свою ногу» 2016 року, де показано, як він залишив слід у комедії та вплинув на покоління артистів.

Хоча Кляйн сам не вважає, що комік обов’язково має бути трагічною особистістю, він визнає:

«Сміх неймовірно важливий як у добрі, так і в погані часи. Існує кліше, яке, ймовірно, має деякі неофіційні докази, що коміки — дуже депресивні люди. Але це тому, що ніхто ніколи не здаватиметься таким кумедним у звичайній розмові, як коли вони стоять на сцені в центрі уваги, змушуючи величезну аудиторію реготати. Гадаю, я радий і пишаюся повагою своїх колег, і тим, що коли я зникну зі сцени чи з цієї землі, я залишу слід. Вони скажуть: «Він добре це зробив». Мені подобається бути смішним, це відкриває людей».

Роберт Кляйн довів, що гумор може бути багатогранним: він здатний співати, змушувати сміятися й навіть змушувати замислитися. І саме ця універсальність зробила його унікальною фігурою американського шоубізнесу.

123...6Page 1 of 6

EDITOR PICKS

POPULAR POSTS

POPULAR CATEGORY

©
...