Вона була багатогранною особистістю — акторкою, драматургинею, сценаристкою, активісткою, поетесою та журналісткою. Найбільшу популярність Рубі Ді принесла роль у фільмі «Родзинки на сонці». Вона також здобула визнання завдяки своїй активній участі в громадських справах разом зі своїм чоловіком, Оссі Девісом. Попри тендітну зовнішність, Рубі вирізнялася гострим розумом, витонченістю та глибокою емоційністю. Докладніше про життя та карʼєру цієї неймовірної жінки — далі на bronx-trend.com.
Від дівчини з Гарлему до зірки сцени та кіно
Рубі Енн Воллес, яка увійшла в історію під іменем Рубі Ді, народилася 27 жовтня 1922 року в Клівленді, але її справжнє становлення відбулося в Нью-Йорку, куди переїхала сім’я. Дитинство в Гарлемі, оточеному мистецтвом та культурою, стало для майбутньої акторки потужним натхненням. Вона навчалася в державних школах, а згодом у Гантер-коледжі у Бронксі, де у 1945 році отримала диплом з романських мов. Водночас Рубі відкривала для себе світ сцени — спершу через студентські постановки, а згодом і через Американський негритянський театр, що виховав ціле покоління артистів, серед яких були Сідні Пуатьє та Гаррі Белафонте.
Сценічний дебют Рубі відбувся у 1943 році на Бродвеї у постановці «Південна частина Тихого океану». Вона швидко завоювала симпатії публіки, а справжній прорив стався у 1946 році з головною роллю в п’єсі Юджина О’Ніла «Анна Лукаста». Того ж року акторка зустріла Оссі Девіса, який став її партнером не лише на сцені, а й у житті — через два роки вони одружилися й згодом виховали трьох дітей.
Паралельно з театром Ді пробувала сили й у кіно. Вона дебютувала у фільмі «Та людина моя» у 1946 році, а вже у 1950 отримала широку популярність завдяки ролі дружини легендарного спортсмена у стрічці «Історія Джекі Робінсона». Критики високо оцінили її стриману й щиру гру, відзначивши акторку як новий потужний голос у кінематографі.
Зоряний час акторки
Рубі Ді увірвалася на Бродвей у 1959 році, отримавши головну роль Рут Янгер у п’єсі Лоррейн Гансберрі «Родзинки на сонці». Ця історія про боротьбу афроамериканської родини стала знаковою не лише для неї, а й для всього театру — адже це була перша п’єса темношкірої авторки, поставлена на Бродвеї. Разом із Сідні Пуатьє та Луї Госсеттом-молодшим Ді створила образ, який вражав глядачів глибиною та щирістю. Через два роки вона повторила цю роль у кіно, закріпивши свій успіх на великому екрані.
Одночасно з акторською кар’єрою Ді активно співпрацювала з чоловіком Оссі Девісом. Разом вони працювали над п’єсою Оссі «Перлі Переможниця» та її екранізацією «Минули дні» у 1963 році, об’єднуючи талант та пристрасть. У 1968 році Ді розширила свій творчий горизонт, ставши співавторкою сценарію та акторкою драми «Вгору!». На телебаченні вона з’явилася у популярному серіалі «Пейтон Плейс», а пізніше разом з чоловіком створила власну програму «З Оссі та Рубі» на громадському телебаченні.
1970-ті та 1980-ті роки стали періодом зоряних ролей та визнання Рубі Ді: премії Drama Desk та Obie за «Боесмен та Лена», номінація на «Еммі» за мінісеріал «Коріння: Наступне покоління», а також творчі проєкти з власною музикою та текстами пісень, які вона виконувала разом з сином Гаєм. У ці роки Ді зіграла Зору Ніл Херстон у п’єсі «Зора — моє ім’я» та працювала з режисером Спайком Лі над фільмами «Роби правильно» (1989) та «Лихоманка джунглів» (1991).
Її телероботи також вражали. У 1990 році Ді отримала премію «Еммі» за фільм «День прикраси», з’явилася у мінісеріалі Стівена Кінга «Протистояння», а з Біллом Косбі співпрацювала як у кіно, так і в анімації «Маленький Білл». Разом з Оссі вони отримали Національну медаль мистецтв від президента Клінтона, а у 1998 році опублікували книгу «З Оссі та Рубі: У цьому житті разом», яка розкрила їхнє життя та творчість з гумором та теплом.
На початку нового тисячоліття Ді теж залишалася активною: озвучувала історії у фільмі HBO «Звільнені спогади», ставала лауреаткою почесних премій, а також виступала з моноспектаклем «Мій єдиний добрий нерв».
Голос справедливості
Рубі Ді була не лише легендою сцени та екрану, а й справжньою активісткою за права людини. Протягом десятиліть вона разом із чоловіком Оссі Девісом стояла на передовій руху за громадянські права. Ді була членкинею Конгресу расової рівності (CORE), NAACP, Студентського координаційного комітету ненасильницьких дій, жіночого товариства «Дельта Сігма Тета» та Конференції християнських лідерів Півдня. Понад 40 років вона активно працювала в Гільдії письменників Гарлему, використовуючи мистецтво для боротьби зі стереотипами та несправедливістю.
У 1963 році Ді вела «Марш на Вашингтон за робочі місця та свободу», де Мартін Лютер Кінг-молодший виголосив свою знамениту промову «У мене є мрія». Вона була близькою подругою та соратницею як Кінга, так і Малкольма Ікса, а Оссі Девіс навіть промовляв на похороні Ікса у 1965 році. У 1970 році Ді отримала премію Фредеріка Дугласа від Нью-Йоркської міської ліги, а в 1999 році її та Оссі було заарештовано під час протесту проти розстрілу Амаду Діалло поліцією Нью-Йорка.
Активізм Ді не згасав з роками. У 2003 році вона підписала відкриту прокламацію проти вторгнення США до Іраку, ставши частиною спільноти відомих громадських діячів та інтелектуалів, серед яких були Роберт Альтман, Ноам Чомскі та Сьюзен Сарандон.
За свою невтомну боротьбу за свободу та рівність Ді була вшанована численними нагородами. У 2005 році Ді отримала від Національного музею громадянських прав у Мемфісі нагороду за досягнення у сфері свободи за все життя. Її внесок відзначено Алеєю слави Нью-Рошель та Залою слави жінок округу Вестчестер, поряд із такими іменами, як Гілларі Клінтон та Ніта Лоуї. У 2009 році Принстонський університет присвоїв їй почесний ступінь доктора образотворчих мистецтв.
Активізм Ді був постійним та щирим. Як зазначав Кеннет Чемберлен-молодший, вона не лише говорила про справедливість, а й діяла, підтримуючи людей у боротьбі за їхні права та формуючи політичне та соціальне середовище навколо себе.
Життя після втрати та останні ролі
У 2005 році Рубі Ді пережила величезну особисту трагедію — раптову смерть свого чоловіка, Оссі Девіса, під час знімання у Новій Зеландії. Попри горе, вона продовжувала працювати та творити, доводячи неймовірну силу духу. Того ж року вона отримала премію «Ґреммі» за аудіоверсію спільної з чоловіком книги. Через два роки Ді вразила світ новою роллю у фільмі Рідлі Скотта «Американський гангстер», де вона зіграла матір Френка Лукаса, якого втілив Дензел Вашингтон. Її виконання принесло їй номінацію на «Оскар» та перемогу на премії Гільдії кіноакторів за найкращу жіночу роль другого плану. Навіть у свої 85 років Ді продовжувала дивувати акторською майстерністю, стаючи однією з найстарших номінанток на престижні кінонагороди.
Рубі Ді не обмежувалася кіно. Вона виступала у музичних постановках, брала участь у хорових та оркестрових проєктах, зокрема у святкуванні 200-річчя з дня народження Авраама Лінкольна, озвучувала документальні та художні фільми. Її остання кінороль відбулася у комедії Едді Мерфі «Тисяча слів», де вона зіграла матір головного героя.
Рубі Ді відійшла 11 червня 2014 року у віці 91 року, залишивши після себе багатогранну спадщину акторки, активістки та наставниці. Її прах зберігається в одній урні з Оссі Девісом під написом «У цьому житті разом».
Її життя — приклад того, що справжня відвага поєднує мистецтво та активізм, надихаючи покоління борців за рівність та свободу.
