Вона — жінка сцени, співачка з винятковим тембром та акторка, здатна передати найтонші відтінки емоцій. Її кар’єра — це шлях крізь найвідоміші бродвейські мюзикли. Та талант Наталі Торо не обмежується театральною сценою. Вона вдало поєднала любов до класики з особистими історіями, створюючи музику, в якій відчувається щирість, глибина й душевне тепло. У її сольних альбомах — звучання Бродвею, аромат Різдва та ніжний діалог зі слухачем. Докладніше про цю виняткову співучу акторку — далі на bronx-trend.com.
Вистава повинна тривати
Наталі Торо народилася у Бронксі, куди її батьки переїхали з Пуерто-Рико. Її життя з ранніх років було нерозривно пов’язане зі сценою. Вперше дівчинка вийшла на публіку у віці п’яти років на легендарному «Аматорському вечорі» в театрі «Аполло». Тоді маленька Наталі вперше відчула справжню магію сцени, і вже ніколи не змогла зійти з цього шляху.
Першою роллю Торо в школі було Опудало у «Чарівнику країни Оз». Саме тоді трапилася подія, яка визначила її характер. Перед виходом на сцену пальці дівчинки потрапили у важкі металеві двері. Попри біль та кров, Наталі вийшла до глядачів, вигукнувши репліку, якої не було у сценарії. Це стало символом її життєвого кредо — вистава завжди повинна тривати.
З дитинства Торо інтенсивно займалася музикою. Щосуботи вона відвідувала Мангеттенську школу музики, де вчилася грі на фортепіано, вокалу, опері й теорії. Наталі співала у шкільних шоу талантів, брала участь в операх «Дитина та дива», «Пол Баньян» та «Могутній Кейсі». Навчання дівчина продовжила у Вищій школі музики та мистецтв, а згодом — у Бостонській консерваторії музики, де здобула ступінь бакалавра з музичного театру.
На її становлення вплинули чимало наставників. В оркестрі початкової школи пан Дон Хехт відкрив у ній талант, а згодом вона навіть диригувала гуртом у Лінкольн-центрі в десятирічному віці. Вокальний терапевт Джоан Лейдер допомогла розкрити силу голосу, а професорка Френ Чарнас навчила стійкості та професіоналізму. Марі Кептен, керівниця дитячої театральної програми, відкривала перед Наталі головні ролі у відомих мюзиклах, а мама Люсі завжди була її найбільшим двигуном — вона наполягала на заняттях фортепіано, записувала доньку на конкурси та ніколи не дозволяла зупинятися.
Після навчання в Бостоні Наталі залишилася там працювати й отримала свою першу профспілкову картку, виступаючи як дублерка у виставі «Мене звати Еліс». Відтоді шлях на професійну сцену був відкритий.
Її історія — це шлях людини, яка з дитинства знала: попри будь-які труднощі, сцена завжди чекає. І вистава повинна тривати.
Перша велика роль
Після успіхів у Бостоні Наталі вирушила до Нью-Йорка на прослуховування у «Вестсайдську історію». Вона отримала роль та відправилася з виставою на семитижневий тур Японією. Щойно повернувшись додому, виснажена від перельотів, Наталі отримала нове запрошення — цього разу на прослуховування до бродвейської постановки «Знедолені», після якого отримала роль Епонін. Це було здійснення мрії не лише для неї, а й для її родини. Батьки, які самі колись мріяли про сцену, святкували так, ніби виграли джекпот. Мама навіть влаштувала вуличну вечірку з банерами «НАТАЛІ ЙДЕ НА БРОДВЕЙ». Для сім’ї це було символом — мрії таки збуваються.
Робота в «Знедолених» принесла і славу, і випробування. За лаштунками панували суперечки, конкуренція та напруга, але щойно починалася вистава, всі ставали єдиним цілим. Вісім шоу на тиждень вимагали неймовірної віддачі. Наталі вкладала у свою Епонін частину себе: її біль, сумні дні, власний досвід нерозділеного кохання. І саме це робило образ справжнім.
Згодом вона зрозуміла, наскільки глибокий вплив справляла на глядачів. Дівчата після вистав приходили до неї заплакані, тремтячі, не в змозі говорити від емоцій. Одна маленька фанатка навіть віддала їй свою каблучку — як символ вдячності. З листів шанувальників Наталі дізналася, що її гра рятувала життя буквально. Дівчата, які хотіли піти з цього світу, знаходили в історії Епонін причину жити далі.
Цей досвід назавжди змінив Наталі. Вона усвідомила, що сцена — не лише мистецтво, а й відповідальність. Що її робота може бути тією іскрою, яка тримає когось на плаву. І досі Наталі з вдячністю згадує свою Епонін — дівчину з розбитим серцем, яка навчила її справжнього значення любові та сили співпереживання.
Буремне театральне життя
Наприкінці 90-х років Наталі Торо розпочала новий етап своєї творчості. У 1999 році вона вперше долучилася до роботи над мюзиклом Джилл Санторіелло «Повість про два міста». Ця історія стала для неї довготривалою та особливою. Вже у 2002 році вона записала роль мадам Дефарж для концептуального альбому, а у 2010 році знову зібралася з колегами, аби створити міжнародний студійний запис та навіть DVD-концерт з найкращими моментами мюзиклу.
Та не лише «Повість про два міста» визначала її кар’єру. У 2004 році Наталі вирушила в гастрольний тур з культовим рок-мюзиклом «Ісус Христос – суперзірка», виконуючи роль Марії Магдалини. У 2007 році Торо повернулася до мадам Дефарж — цього разу вже на сцені театру Asolo Repertory у Сарасоті. Критики були вражені її грою, і саме тоді вона отримала премію Sarasota Magazine за найкращу театральну роль другого плану. Вистава не зупинилася на регіональному рівні, вже наступного року її перенесли на Бродвей. Попередні покази почалися 19 серпня 2008 року в театрі Аль Гіршфельда, а прем’єра відбулася 18 вересня. Наталі залишалася у складі акторів до самого закриття шоу в листопаді.
Серед визначних театральних вистав за участі Наталі Торо також: «Випускний бал із зомбі», «Кішки», «Евіта» «У висотах» тощо.
Кожна нова роль ставала для Наталі випробуванням і водночас перемогою. Від Евiти та Ґрізабелли до мадам Дефарж — її героїні завжди залишали глибокий слід у серцях глядачів, а сама акторка дедалі впевненіше почувала себе на театральній сцені.
Музична подорож Наталі Торо
Хоча глядачі знають Наталі Торо передусім як зірку театральної сцени, музика завжди була її особистим простором свободи. У 2008 році, коли вона грала у «Повісті про два міста», співачка випустила свій однойменний сольний альбом. Це був не звичайний набір бродвейських пісень, а своєрідний експеримент. Наталі залучила одинадцятьох різних аранжувальників, аби надати кожному треку унікальне звучання. Вона прагнула, щоб слухач почув знайомі мелодії у несподіваному світлі — свіжо, еклектично, з особистою інтонацією.
Однією з найзворушливіших композицій стала «I Remember». Наталі присвятила її своєму другові з коледжу, який загинув у автокатастрофі. Просте аранжування, лише фортепіано, скрипка та віолончель, перетворило пісню на тиху розмову з пам’яттю, мовби душа друга знову співала поруч. Інша перлина, «Unusual Way», прозвучала у глибшій, оксамитовій інтерпретації — замість яскравої театральності Наталі подарувала слухачам інтимну, майже сповідальну версію. Навіть класичну «I Dreamed a Dream» Наталі перетворила, переставивши частини пісні так, щоб слухач по-новому відкрив знайому історію.
Особливо яскравим моментом у кар’єрі стала її співпраця з латиноамериканською зіркою Джоном Секадою для альбому Just in Time for Christmas. Разом вони записали пісню «I’ll Be Home for Christmas», додавши їй легкий латиноамериканський відтінок у стилі Gypsy Kings. Наталі згадує, як нервувала перед роботою зі світовою знаменитістю, але Секада вразив її скромністю й довірою, коли сказав:
«Це твій альбом — скажи, що я маю зробити».
Запис відбувався у Маямі, у студії на 32-му поверсі з видом на океан. Там, у футболці й шортах посеред спекотного літа, вона співала різдвяну класику, вкладаючи у неї щиру теплоту.
Не менш захопливим виявився і дует з Раяном Келлі у пісні «Baby, It’s Cold Outside». Наталі додала треку несподіваний кельтський колорит та навіть зняла відео з ірландським співаком.
Для Наталі кожен альбом — не просто набір пісень, а історія пошуку власного звучання. Вона уникає шаблонних рішень, не боїться ризикувати й завжди намагається подарувати слухачам щось нове: то ніжний спогад, то пристрасний дует, то сміливе аранжування знайомої мелодії. Її музика — це діалог, у якому голос акторки перетворюється на відверте зізнання, а сцена — на простір для душевної розмови.
