Він прославився як продюсер, який виводив на великий екран таланти Бродвею. Саме Мартін Брегман відкрив Аль Пачіно у позабродвейській виставі «Індієць хоче Бронкс» та допоміг акторові зробити перші кроки в кіно. Мартін Брегман залишив спадок як продюсер, який не боявся братися за сміливі проєкти, відзначався увагою до акторів та міста Нью-Йорка, був прикладом того, як наполегливість та чітке бачення можуть змінювати кіноіндустрію. Його фільми й досі залишаються улюбленими, а його вплив відчувається у творчості наступних поколінь. Докладніше про життя та карʼєру цього визначного діяча — далі на bronx-trend.com.
Загартоване дитинство та перші кроки у шоубізнесі
Мартін Брегман народився 18 травня 1926 року в Бронксі, у сім’ї Леона та Іди Брегман. Дитинство майбутнього кінопродюсера було непростим: у чотири роки він переніс поліомієліт, через що змушений був усе життя пересуватися з тростиною. Проте хвороба не зламала його характер — навпаки, загартувала, виховавши в ньому рішучість та витривалість. Син єврейської родини виріс у переважно італійському районі на Ган-Гілл-роуд, де йому доводилося постійно відстоювати своє місце серед однолітків, і ці уроки виживання стали фундаментом його подальшого життя.
Освіта в Університеті Індіани та Нью-Йоркському університеті дала Брегману базові знання, але справжня школа життя чекала поза стінами аудиторій. Після завершення навчання він спробував себе у сфері страхування, працюючи агентом. Та доля невпинно тягнула його до світу розваг, і перший крок у цьому напрямку Мартін зробив, опинившись у нічних клубах Нью-Йорка. Спочатку він постачав алкоголь закладам, а згодом почав займатися організацією виступів співаків.
«Він навіть не розумів, що робить, але завдяки його наполегливості артисти почали заробляти більше, ніж раніше», — згадував син Майкл.
Ці перші успіхи відкрили перед Брегманом двері у світ шоубізнесу. Він швидко освоїв навички менеджменту талантів та почав підписувати контракти з артистами, а його ім’я почало лунати серед культурної богеми Нью-Йорка.
З часом Мартін Брегман перетворився на людину, яка формувала кар’єри зірок. Його шлях від хворого хлопця з тростиною з вулиць Бронкса до впливового продюсера Голлівуду став справжнім доказом того, що наполегливість, амбіції та віра у себе можуть змінити будь-яку долю. Кожен його крок, від перших ночей у клубах до світового визнання, відображав принцип: труднощі не перешкода, а трамплін для тих, хто не боїться йти вперед.
Зоряний дует з Аль Пачіно
На початку 1970-х років Мартін Брегман вже вмів будувати кар’єри. Завдяки діловій хватці й підтримці інвесторів, серед яких був впливовий девелопер Льюїс Рудін, він перейшов від нічних клубів до особистого менеджменту, представляючи цілу плеяду майбутніх легенд: Вуді Аллена, Барбру Стрейзанд, Фей Данавей, Алана Алду, Бетт Мідлер. Та найбільшою його знахідкою став молодий актор з неймовірною харизмою — Аль Пачіно.
Брегман відкрив Пачіно у скромній позабродвейській постановці. Він повірив у нього з першої миті й зробив усе, аби талановитий, але невідомий актор отримав свій шанс. Саме завдяки його наполегливості Пачіно знявся у драмі «Паніка в парку Нідл» у 1971 році, де зіграв наркозалежного молодика. Ця роль стала важливим етапом у кар’єрі майбутньої зірки та допомогла заявити про себе на великому екрані.
У 1973 році, коли йому було вже 47 років, Мартін Брегман зробив сміливий крок — став кінопродюсером. Його дебютом був фільм «Серпіко» Сідні Люмета, знову ж із Пачіно в головній ролі. Картина, заснована на реальній історії поліцейського-викривача, здобула колосальний успіх та закріпила за Брегманом репутацію серйозного продюсера.
Далі цей дует тільки набирав обертів. «Собачий день після обіду» у 1975 році став ще одним проривом — напружена драма про невдале пограбування банку принесла і касові збори, і визнання критиків. Пізніше були культові «Обличчя зі шрамом» (1983) — жорстока сага про кубинського наркобарона в Маямі, де Пачіно вимовив безсмертну фразу: «Say hello to my little friend!». Пізніше ця тема перегукувалася у «Шляху Карліто» (1993), де Пачіно зіграв злочинця, який прагнув вирватися з кримінального минулого. А між ними Брегман подарував глядачам ще й «Море кохання» (1989) — детективну історію з елементами мелодрами, у якій поряд із Пачіно з’явилася Еллен Баркін. Усі ці стрічки поєднували одне: харизма Пачіно та продюсерська інтуїція Брегмана.
Цікаво, що у 1970-х роках Брегман мало не запустив у виробництво сценарій Девіда Рейба «Перша кров» із Пачіно в ролі Джона Рембо. Та актор відмовився, вважаючи історію надто похмурою. Хто знає, якби рішення було іншим, можливо, культова роль Сильвестра Сталлоне належала б саме Аль Пачіно.
Продовження кар’єри у кіно
Після гучного успіху з Аль Пачіно Мартін Брегман не обмежився лише кримінальними драмами. У 1979 році він почав творче партнерство з Аланом Алдою, актором та режисером з власним баченням кіно. Разом вони зняли низку картин, які контрастували з гангстерськими епопеями, демонструючи іншу сторону Брегмана — продюсера, що вмів розповідати щирі й теплі історії про людські стосунки.
Їхня перша спільна робота — «Спокушання Джо Тайнана» (1979), драма про сенатора США, який поступається власними принципами. Далі були «Чотири пори року» (1981), ніжна історія про шлюб середнього віку, «Солодка свобода» (1986), що показувала зіткнення академічного світу з Голлівудом, «Нове життя» (1988) про розлучення та «Весілля Бетсі» (1990), комедія про зіткнення робітничої родини з багатими родичами. У цих проєктах Алда виступав не лише актором, а й сценаристом та режисером, а Брегман забезпечував належну підтримку.
У 1990-х та 2000-х роках продюсер розширив жанровий спектр. Він взявся за дитячий фільм «Матильда» (1996), трилер «Колекціонер кісток» (1999) із Дензелом Вашингтоном, а також космічне фентезі «Пригоди Плуто Неша» (2002) з Едді Мерфі — один із небагатьох його касових провалів. Останнім же проєктом, що вийшов у кінотеатрах, стала романтична комедія «Кароліна» (2003) з Джулією Стайлз та Ширлі Маклейн.
Актори цінували Брегмана за його присутність та відданість. Майкл Кейн згадував:
«Він завжди був на майданчику, без жодних хвастощів. На відміну від багатьох продюсерів, він справді працював».
Аль Пачіно відверто говорив:
«Мартін Брегман відкрив мене на Бродвеї. І саме завдяки йому я тут. Я винен йому всім».
Сам Брегман зізнавався:
«У мене є думки, і я їх висловлюю. Я не дозволяю режисеру робити все, що він хоче. Думаю, це робить мене винятком».
Життя поза камерою
Мартін Брегман провів все життя у Нью-Йорку, залишаючись людиною сім’ї навіть у вирі Голлівуду. У нього було троє дітей: сини Крістофер та Майкл від першої дружини Елізабет Дрісколл, а також дочка Марісса від акторки Корнелії. Майкл пішов стопами батька, ставши кінопродюсером, а Марісса обрала музичну сцену. Корнелія, крім того, брала участь у кількох фільмах Брегмана, зокрема у «Серпіко».
Брегман залишався активним та незалежним до пізнього віку. Він дожив до 92 років, відійшовши 16 червня 2018 року від крововиливу в мозок.
Навіть на старості Брегмана не обходили новини та судові справи. У 2016 році інвестори, які брали участь у його невдалій спробі екранізації роману Нельсона ДеМілля «Золотий берег», домоглися відшкодування збитків. А три роки до того ім’я Брегмана опинилося у центрі судового процесу з Алеком Болдвіном. Актор стверджував, що молода акторка, яка подавала на нього до суду, була коханкою Брегмана. Мартін публічно спростував це, назвавши Болдвіна брехуном.
Навіть у зрілому віці Брегман залишався енергійним та не боявся висловлювати свої думки. Колись він надіслав Джорджу Клуні гнівного листа з рахунком на 790 доларів за незаконне користування операторським краном під час знімання «Плуто Неша». Клуні просто позичив кран для власного проєкту на одну ніч, але Брегман був дуж обурений тим, що актор зробив це без дозволу.
Життя Брегмана — це поєднання сімейних цінностей, пристрасті до кіно та непохитної впевненості у власних рішеннях. Навіть у віці, коли багато хто обирає спокій, він залишався активним, рішучим та непересічною особистістю Голлівуду.
