Південний Бронкс у баченні режисера Деніела Петрі — це не просто район Нью-Йорка, а майже апокаліптичний пейзаж. Його можна порівняти з Гамбургом чи Дрезденом після війни, тільки руїни тут створені не бомбами, а роками занепаду, байдужості влади та соціальних катастроф. У цій статті на bronx-trend.com розберемо цей фільм, знятий переважно на реальних локаціях у Бронксі, який показав глядачам маловизнаний бік Нью-Йорка у період, коли район переживав справжню кризу.
Біль, відчай, розчарування та знесилля: головні акорди сюжету
Якщо ви не дивилися цей фільм, доцільно розказати про основні сюжетні лінії та його героїв.
У Південному Бронксі на початку 80-х років життя виглядало, мʼяко кажучи, не привабливо. Вулиці, завалені сміттям та зруйнованими будинками, належали не поліції, а бандитам, сутенерам та наркоторговцям. У самому серці цього хаосу — 41-й поліційний відділок, відомий як «Форт Апачі». Для мешканців він був символом захисту, а для офіцерів — форпостом на ворожій території.
Тут служать ветеран із 18-річним стажем Мерфі (Пол Ньюман) та його молодий партнер Кореллі (Кен Вол). Вони намагаються підтримувати порядок, хоча їхня дільниця занедбана та на межі закриття. Додаткове напруження створює новий капітан Конноллі (Ед Аснер), який приходить із наміром діяти суворо за правилами, але швидко стикається з жорсткою реальністю Бронкса.
Трагічний поворот настає, коли наркозалежна повія Шарлотта (Пем Грієр) розстрілює двох молодих поліційних. Її злочин так і лишається нерозкритим, допоки дилер, якого вона намагалася вбити, не розправляється з нею сам. Її тіло знаходять серед сміття, і ця сцена стає символом безнадії району.
Мерфі намагається знайти опору у стосунках з молодою медсестрою Ізабеллою (Рейчел Тікотін). Їхній роман короткий та болісний. Він відкриває, що дівчина підсідає на героїн, а згодом втрачає її назавжди — Ізабелла помирає від передозування.
На тлі особистої трагедії Мерфі й Кореллі стають свідками жахливого злочину — двоє їхніх колег жорстоко б’ють підлітка, а один із них, у нападі люті, кидає хлопця з даху. Мерфі відчуває безсилля: чи вистачить у нього сміливості здати колег? Його муки сумління стають головним нервом фільму.
У фіналі Мерфі вирішує піти у відставку й розповісти правду. Та перед цим доля знову повертає його на вулицю — він женеться за грабіжником, і стрічка завмирає в момент стрибка. Це не лише відкритий фінал, а й символ: боротьба з хаосом триває, навіть коли здається, що сил більше немає.
Неочікуваний прокат та неоднозначні відгуки
«Форт Апачі, Бронкс» стартував у прокаті в США, зібравши 4,5 мільйона доларів у 795 кінотеатрах лише за перші вихідні. Вже через 12 днів у 860 кінотеатрах каса сягнула понад 11 мільйонів. Загалом фільм заробив понад 65 мільйонів доларів у світі — значний успіх для картини про злиденний та кримінальний Південний Бронкс.
Критика ж була далеко не одностайною. На Rotten Tomatoes рейтинг схвалення становить 80% (15 рецензій, середній бал — 3,6/5). Та сучасники фільму не були так щедрі. Річард Шикель з Time назвав його «більше схожим на телефільм», із зауваженням, що лише Пол Ньюман додає стрічці вишуканості. Роджер Еберт з Chicago Sun-Times писав про «найповнішу колекцію кліше поліційних фільмів з часів Джона Вейна», критикуючи зайві сцени та сюжетні нитки, які нікуди не ведуть. У виданні Variety зазначили, що фільм сильний у діалогах та акторській грі, але надзвичайно слабкий у сюжеті. Все це показує, що навіть успішна картина в прокаті не завжди витримує випробування критичним оком.
Спершу ідея фільму виглядала перспективною — показати життя в одному з найнебезпечніших районів Нью-Йорка, використавши досвід реальних поліційних. Це мало стати історією про людей, які намагаються вижити серед руїн та байдужості держави. Але в процесі стрічка втратила свій людський вимір та перетворилася на набір кліше з поліційних серіалів.
Критики вказували й на те, що режисер Деніел Петрі мав більше хисту до камерних драм, ніж до поліційних трилерів. Та попри суперечливі відгуки, «Форт Апачі, Бронкс» має одну беззаперечну цінність — він залишив рідкісні кінематографічні кадри Південного Бронкса на межі двох епох: руїн і занепаду 1970-х та поступового відродження, що розпочалося у 1980-х роках.
Протести довкола знімального процесу
Поява великої голлівудської компанії у Бронксі сприйнялася багатьма місцевими мешканцями не як престижна подія, а як вторгнення.
«Вони були у нашому районі, на нашій території, і поводилися як загарбники», — згадує Герсон Борреро, один з активістів Комітету проти «Форту Апачі».
Активісти отримали копію сценарію та були шоковані тим, що більшість темношкірих та пуерто-риканських персонажів у фільмі зображувалися як сутенери, наркомани або злочинці. Вони вимагали змін та погрожували позовами, організовували демонстрації.
Ситуація швидко загострилася. За словами художнього керівника Крістофера Новака, знімальній групі доводилося приховувати місця знімання, щоб уникати протестів. Інколи доходило до нападів: розлючені мешканці кидали з дахів на техніку та команду важкі предмети, навіть розбиті унітази. Одна з таких подій потрапила у сам фільм як сцена заворушень.
Пол Ньюмен у тогочасних інтерв’ю відкидав звинувачення в расизмі, наголошуючи, що сценарій так само критично зображував поліцію, як і злочинців. Хоча офіційно зміни у сценарій нібито не вносилися, Борреро переконаний, що протестувальникам вдалося добитися певних поступок. У результаті на початку фільму з’явилося спеціальне застереження:
«Історія не стосується законослухняних жителів Бронкса та тих, хто намагається змінити район на краще».
Інші правові суперечки
Цікаво, що ще у 1976 році поліційний Том Вокер, який служив у 41-му відділку, видав мемуарну книгу «Форт Апачі», де описав свій досвід роботи в одному з найскладніших районів Нью-Йорка. Після прем’єри він подав позов проти авторів фільму, вважаючи, що вони використали його матеріал без дозволу. Серед наведених ним збігів були ідентичні початкові сцени з вбивством двох поліційних, мотиви з півнячими боями, повіями, алкоголем, образом ірландських копів із Квінза, які часто пиячать. Вокер стверджував, що ці паралелі доводять плагіат.
Втім, суд вирішив інакше. Федеральний та апеляційний суди визнали, що йдеться не про копіювання, а про використання типових сюжетних кліше, які природно виникають у жанрі поліційної драми. У підсумку, справа була програна. Фільм не визнався порушником авторських прав.
Свої претензії мав і сам Пол Ньюмен — вже не до сценаристів, а до компанії Time-Life. Актор стверджував, що телевізійні права на картину було продано HBO за заниженою ціною — 1,5 мільйона доларів, хоча йому мало б відраховуватися 15%. Крім того, він звинувачував компанію у приховуванні понад 3,75 мільйона доларів від закордонного прокату, з яких йому належало 12,5%. Цей конфлікт завершився позасудовим врегулюванням.
Закарбування історії
Коли у 1980 році команда вирушила знімати цей фільм, Бронкс ще носив на собі сліди важких 70-х: занедбані квартали, пожежі у покинутих будинках, порожні вулиці. І все ж саме тут, серед реальних пейзажів Південного Бронкса, творилася історія.
Однією з перших впізнаваних точок став храм Iglesia Cristiana Torrente de Cedron на Louis Nine Boulevard. Камера схопила і його вивіску, і темний силует естакади залізничної станції, що височіла поруч. Район з тих часів змінився до невпізнання, та у кадрі він лишився майже застиглим у часі.
Центром всієї історії були поліційні відділки. Хоча сюжет будувався на досвіді детективів із сумнозвісного 41-го відділку, для знімання обрали будівлю 42-го відділку на Вашингтон-авеню.
Вуличні сцени відводили глядача до жвавого торгового центру Бронкса — Третьої авеню, відомої як The Hub. Там, серед неонових вивісок та дешевих крамниць, розігрувалися епізоди, які мали показати справжній ритм району. А на розі Східної 164-ї вулиці та Boston Road зняли драматичний момент зі стрибуном з даху. Дивовижно, але будівля на цьому перехресті збереглася майже без змін і досі.
Однією з найсильніших сцен стала погоня Пола Ньюмана парком Tremont. Камера вихопила «Великі сходи» — величний залишок колишнього Bronx Borough Hall, знесеного ще в 1969 році. Погоня закінчувалася вже в іншому районі — на перетині Артур-авеню та 176-ї вулиці, у самому серці «маленької Італії» Бронкса.
А ще камера захопила старий Будинок суду Бронкса — дивну трикутну споруду, яка слугувала тлом для сцени з вагітною жінкою. Будівля давно зникла, а на її місці тепер коледж, та у фільмі вона залишилася назавжди.
Так, у «Форті Апачі, Бронкс» можна побачити не лише вигадану історію поліційних, а й справжню мапу Південного Бронкса початку 1980-х років. Ці кадри — рідкісні свідчення того, як район балансував між руїнами минулого та надіями на відродження.
