У жовтні 2024 року світ побачила книга, яку чекали всі прихильники незрівнянного Аль Пачіно — мемуари актора під назвою Sonny Boy: A Memoir. 384 сторінки відвертості та яскравих спогадів. Аль Пачіно ніби відчиняє завісу й дозволяє заглянути за куліси власного життя. У цій статті на bronx-trend.com ми теж спробуємо повернутися у часі на багато років назад та дізнатися, яким саме було дитинство легендарного актора, яке він провів у буремному та суровому Бронксі.
Родина
Аль Пачіно виріс у тісному колі своєї родини. Його мати Роуз була зовсім юною, коли народила сина. Їй було трохи за двадцять, а батькові, Сальваторе, лише вісімнадцять. Їхній шлюб швидко розпався, і хлопчик залишився на руках у матері. Вона тяжко працювала — вдень на фабриці, ввечері бралася за будь-яку чорну роботу. Але Роуз завжди знаходила час водити маленького Альфредо у кіно. Там, у темряві зали, вона відчувала себе спокійніше, тримаючи поруч єдиного сина, якого ніжно називала «Сонні» — за мотивами пісні Ела Джолсона.
Дитинство Аль було позначене нестачею й водночас теплом великої родини. Коли мати не могла впоратися сама, вони жили у квартирі її батьків у Південному Бронксі. Дідусь Вінченцо, уродженець сицилійського Корлеоне, був суворим та працьовитим чоловіком. Ще в дитинстві він залишив школу, працював на вантажівках із вугіллям, а згодом опанував ремесло тінькара. Саме він став для Аль справжнім батьківським авторитетом. Бабуся Кейт, світловолоса й блакитноока, мала зовсім інший характер. Вона була відомою кухаркою й берегинею домашнього затишку. Водночас вона намагалася захищати онука від упереджень того часу. Коли хлопчик ішов на вулицю з обличчям, вимазаним у соусі, вона суворо витирала йому підборіддя:
«Витри, люди подумають, що ти італієць».
Це було нагадуванням про недовіру до італійців, яка ще залишалася після війни.
Життя у трикімнатній квартирі на Брайант-авеню було гучним та тісним. Там часто жили родичі, які поверталися з війни чи просто зупинялися на кілька днів. Аль спав то між бабусею й дідусем, то на канапі поруч із випадковими гостями. Цей хаос, повний голосів та характерів, став для хлопця першою школою спостережень за людьми.
Родина стала для Аль Пачіно його першою сценою, а люди поруч — першими героями, яких він навчався розуміти й відтворювати. Саме з цього хаотичного, але теплого світу почався його шлях.
Друзі
Аль Пачіно виріс серед друзів, які стали для нього справжньою другою родиною. У дворі багатоповерхівки в Південному Бронксі завжди було гамірно — там на нього чекали Кліффі, Брюс та Піті. Їхня компанія була ненаситною до пригод, кожен день здавався новою мандрівкою, сповненою сміху, небезпек та маленьких відкриттів.
Разом вони ганялися вулицями, відкривали гідранти в спеку, чіплялися за автобуси, вигадували жарти над старшими хлопцями та проводили години в пошуках монет крізь каналізаційні решітки. Це була дружба, у якій усе ділилося на чотирьох: радощі, біди й навіть покарання. І хоча у кожного з них була своя історія, разом вони почувалися невразливими.
Але ця невразливість була ілюзією. Одного разу друзі врятували Пачіно від крижаної річки. Іншого разу Піті ледь не втратив руку через дурний жарт Кліффі. Іноді здавалося, що самі вулиці випробовують хлопців на міцність. У цих пригодах було багато небезпеки, але водночас і та шалена енергія юності, яка здавалася нескінченною.
Їхня зграя була строкатою: від Біббі та Смокі до Джонні Рівери й Кенні Ліппера, який у майбутньому стане заступником мера Нью-Йорка. Та головними для Аль були все ж Кліффі, Брюс та Піті. Вони вигадали йому прізвиська — Сонні, Пакчі, Фісташка. Серед них він був не «Аль Пачіно», а просто хлопчисько з Бронкса, один зі своїх. Часом вони з’являлися під вікнами й кликали його гуляти, але мати не завжди дозволяла. Тоді Аль сердився, не розуміючи, чому йому доводиться пропускати чергову пригоду. Лише багато років потому він усвідомив: саме завдяки її обмеженням він уникнув долі своїх друзів. Кліффі, Брюс та Піті, які колись здавалися непереможними, зрештою загинули від наркотиків.
Для Аль ці втрати стали болючим нагадуванням: його врятувала не випадковість, а пильність матері та любов, яка вберегла його від тієї дороги. Але спогади про друзів назавжди залишилися з ним — як дика, яскрава, небезпечна, але неоціненна частина дитинства.
Бейсбол
У Пачіно була одна особливість, яка відрізняла його від решти банди, — любов до спорту, яку йому прищепив дідусь. Дід був відданим фанатом бейсболу та боксу і ще в дитинстві вболівав за команду, яка згодом стала «Нью-Йорк Янкіз». У бідні роки він дивився матчі крізь дірки в паркані на Гіллтоп-парку. Пізніше «Янкіз» отримали власний стадіон. Дід іноді брав онука на бейсбольні матчі, де вони сиділи на дешевих верхніх трибунах. Аль ніколи не вважав себе знедоленим — дорожчі місця в ложах були для нього просто частиною іншого світу.
Пачіно грав у бейсбольній команді Поліцейської спортивної ліги свого району. Спорт не цікавив Кліффі та інших хлопців із банди, тому він фактично жив двома життями: серед банди та серед друзів по команді. Одного разу, повертаючись із гри в небезпечному районі, на нього накинулася група молодих хлопців із ножами та вимагала віддати рукавичку. Це була рукавичка, яку подарував йому дідусь. Пачіно повернувся додому в сльозах, мріючи, щоб поряд були Кліффі, Піті та Брюс. Їхня група була для нього не просто компанією — це було відчуття дому та безпеки.
Школа та театр
Аль Пачіно згадував, що йому пощастило мати людей, які вірили в нього ще тоді, коли він сам не зовсім розумів власний шлях. Однією з перших стала його вчителька середньої школи Бланш Ротштейн. Вона вибрала його для читання уривків із Біблії на учнівських зборах. Хлопець, що не виріс у побожній родині, раптом відчув силу слів, які звучали з його вуст гучним голосом. Це був момент, коли він уперше осягнув силу сцени.
Далі були шкільні вистави «Плавильний котел», «Король і я», «Добре вбивство». Він виходив на сцену то в ролі маленького Луї, то хлопчика-детектива, і кожного разу відчував, що сцена належить йому. Пачіно подобалося, що люди слухають та дивляться, що він може тримати увагу залу. Та справжньою подією стало те, що одного разу на прем’єрі «Доброго вбивства» у залі сиділи обидва його батьки. Після вистави вони вперше за довгий час разом повели його до кав’ярні, де говорили спокійно й навіть усміхалися один одному. Для юного Аль це було справжнє диво — відчуття, що сцена може об’єднувати.
Якось Аль побачив «Чайку» Чехова у старому театрі Елсмір у Бронксі. У залі майже не було глядачів, але юний Пачіно разом із другом Брюсом сидів заворожений. Він не до кінця розумів сюжет, проте відчув магію театру, і відтоді носив із собою том Чехова.
З цим запалом Аль вступив до Вищої школи виконавських мистецтв у Мангеттені. Разом із Кліффі вони щоранку їхали метро з Бронкса, занурюючись у гамір Таймс-Сквер. Одного разу друзі навіть побачили Пола Ньюмена — справжню зірку, яка просто йшла вулицею. Це вразило Пачіно більше за будь-які уроки: актори були живими людьми, з реальними друзями й турботами.
Одного разу Аль зустрів у кав’ярні актора, якого бачив у «Чайці». Той удень працював офіціантом, а ввечері виходив на сцену. Цей контраст справив на Пачіно велике враження. Він зрозумів, що акторство — це не лише слава й сяйво, а й тяжка праця, постійна боротьба за можливість грати.
Так школа, вчителі й перші сцени сформували в ньому не просто хлопця з Південного Бронкса, а майбутнього актора, який навчився цінувати силу слова, магію вистави й людей, які підштовхнули його до справжнього покликання.
Мама
Коли Аль було п’ятнадцять, життя в його домі змінилося. Мати почала зустрічатися з чоловіком старшого віку, і навіть заговорила про можливий переїзд у Техас чи Флориду. Для підлітка це стало дивним поєднанням полегшення й тривоги. З одного боку, він відчував, що матір має шанс на нове щастя, а з іншого — не розумів, чи є в цьому житті місце для нього самого. Та все закінчилося різко. Заручини розірвали телеграмою, і мати, приголомшена відмовою, занурилася у хворобливий стан, який лікарі назвали тривожним неврозом.
Їй призначили лікування, на яке не було грошей, і невдовзі Роуз почала схиляти сина кинути школу та піти працювати. Сам Аль не заперечував — навчання не було його світом. Попри всі підробітки, він залишався голодним до сцени й слова. Прибирав у студіях, щоб отримати стипендію на заняття, носив меблі разом із друзями-акторами, а ночами репетирував шекспірівські монологи серед пустих вулиць.
Коли прийшла страшна новина — мати померла від передозування, — світ для Пачіно наче зупинився. Він не встиг попрощатися, і тягар провини ліг на плечі. Чи міг він урятувати її, забезпечити лікування, бути поруч? Цей біль залишився з ним назавжди. У своїй книзі Пачіно написав:
«Якщо мені пощастить, якщо я потраплю на небеса, можливо, я зможу зустрітися там зі своєю матір’ю. Все, чого я хочу, це можливість підійти до неї, подивитися їй в очі та просто сказати: «Гей, мамо, ти бачила, як я впорався?»
Дитинство та юність, проведені в суворих та водночас яскравих вулицях Південного Бронкса загартували Аль Пачіно та зробили тим, ким він є. Це історія про виживання, талант, любов до мистецтва, людей та неймовірну внутрішню силу.
