Його карʼєра — це справжній калейдоскоп жанрів та образів. Він однаково впевнено почувався на сцені, перед камерою й навіть з мікрофоном у руках як співак. Роберт Кляйн вважається одним з тих, хто проклав шлях сучасному стендапу, вплинувши на покоління коміків. Чим саме він заслужив такий статус та чим запамʼятався прихильникам — далі на bronx-trend.com.
Від мрії стати лікарем до великої сцени
Роберт Кляйн з’явився на світ у Бронксі 8 лютого 1942 року. Він був онуком угорських єврейських іммігрантів, які ще на початку ХХ століття приїхали до Америки в пошуках кращого життя. Родина мешкала у скромній квартирі на півночі Бронкса. Їхнє життя завжди було наповнене музикою та гумором. Батько працював у текстильній торгівлі, але мав талант до жартів, мати співала й акомпанувала собі на піаніно. Старша сестра Рода та сам Роберт росли серед театральних вражень та культурних традицій району.
У школі ДеВітта Клінтона юний Роберт захоплювався музикою. Він співав у гурті Teen Tones та навіть потрапив до телешоу «Оригінальна аматорська година». Проте після випуску його шлях мав бути далеким від сцени. Він вступив до Університету Альфреда з наміром стати лікарем. Але провінційне студентське життя принесло й нові виклики. Там хлопець вперше зіткнувся з антисемітизмом — досвідом, який згодом стане частиною його стендап-жартів. А головне — саме в університеті Роберт відкрив у собі справжню пристрасть до сцени. Кляйн активно грав у студентських виставах та настільки вразив викладача драми, що той переконав його родину дозволити Роберту продовжити акторську освіту. У 1962 році він здобув ступінь з історії та політології, але мріяв вже не про медицину, а про театр.
Подальший шлях хлопця пролягав до Єльської драматичної школи, яка відкрила двері у новий світ. Там він дізнався про можливість прослуховування до імпровізаційної трупи «Second City». Серед кандидатів був і Фред Віллард, з яким Кляйн розіграв імпровізовану сценку у нічному клубі. Дует настільки сподобався журі, що обох запросили до трупи. Для Кляйна це був переломний момент — у 1965 році він офіційно став членом «Second City».
Повернувшись до Нью-Йорка, Роберт вже був не новачком, а сформованим коміком та актором. Саме тоді його помітив Майк Ніколс, який запросив Кляйна до бродвейського мюзиклу «Яблуня». У цей час Роберт також почав виступати зі стендапом у клубі «Імпровізація» — легендарному місці, де зароджувалася сучасна американська комедія. Там він зустрів Родні Дейнджерфілда, який став для нього наставником та другом, жартома називаючи цей клуб «Єльською школою комедії». Дейнджерфілд порадив Кляйна відомому менеджеру Джеку Роллінзу, котрий працював з Вуді Алленом та Діком Каветтом.
Здобуття телевізійної слави
Великий прорив стався у січні 1968 року. Тоді Кляйн вперше з’явився на The Tonight Show with Johnny Carson. Це була одна з понад сотні його появ у легендарному шоу, але саме перший виступ змінив все. Він «порвав» студію, і з того моменту його кар’єра злетіла. Вже незабаром Роберт отримав ролі у двох фільмах 1970 року — «Сова та кішечка» та «Орендодавець», а також став ведучим літнього телепроєкту Comedy Tonight поруч з Медлін Кан та Пітером Бойлом.
На початку 1970-х років його популярність лише зростала. Сатира Кляйна на Вотергейт влучала в нерв часу та робила його улюбленцем публіки. У 1975 році він увійшов в історію як перший стендап-комік, що отримав власний спеціальний виступ на HBO — крок, який фактично започаткував нову еру телевізійної комедії. Його шоу завжди закінчувалися фірмовим номером I Can’t Stop My Leg.
Того ж року Кляйн вперше вів Saturday Night Live. Його скетчі, серед яких Tough Director та легендарний Cheeseburger, Chips and Pepsi, стали частиною класики SNL.
Але Кляйн не обмежувався лише стендапом. У 1979 році він знявся разом з Люсі Арназ у бродвейському мюзиклі Ніла Саймона They’re Playing Our Song, здобувши номінацію на премію «Тоні». У середині 1980-х років Кляйн спробував себе в драматичному амплуа у The Twilight Zone та навіть мав власне нічне шоу Robert Klein Time на USA Network.
Талант харизматичного коміка цінували не лише в Америці. У 1998 році він став ведучим спеціального випуску Monty Python Live at Aspen, присвяченого легендарній британській комедійній трупі.
Роберт Кляйн починав з клубних підмостків Бронкса й Грінвіч-Віллидж, а зрештою став частиною телевізійної та театральної історії США.
Внесок у стендап-комедію
У здобутку Кляйна чотири великих комедійні альбоми:
- Child of the Fifties (1973);
- Mind Over Matter (1974);
- New Teeth (1975);
- Let’s Not Make Love (1990).
Перші два здобули номінації на «Ґреммі» в категорії «Найкращий комедійний альбом».
У дебютному альбомі Кляйн з гумором згадував своє дитинство 1950-х років: навчальні тривоги, музику Джонні Метіса, шкільні танці, постать сенатора Джозефа Маккарті та зустрічі з гравцями «Янкіз». Він також іронізував над сучасністю: нічними делікатесами, FM-диск-жокеями та нав’язливою рекламою. До альбому увійшли й авторські пісні — The Fabulous Fifties та Middle Class, Educated Blues.
В альбомі Mind Over Matter комік звернувся до політики, зокрема скандалу Вотергейт, та до теми становлення через гумор.
Третій альбом поєднував сценічні виступи з новими студійними треками, серед яких Mother Isn’t Always Right та пародія на знамениту рутину Джорджа Карліна Seven Words You Can’t Say On Television. Останній альбом частково базувався на матеріалі телевізійних спецвипусків 1980-х років.
Кляйн, разом із Джорджем Карліном та Річардом Прайором, трансформував стендап у 1970-х роках. Замість окремих жартів — довгі, спостережливі, соціально навантажені монологи з елементами автобіографії, персонажів та звукових ефектів. Як відзначив критик Річард Зоглін у книзі Comedy at the Edge 2008 року, студенти масово йшли на його виступи, приваблені саме таким новим форматом.
Універсальний артист
Акторський шлях Роберта Кляйна у кіно почався ще в 1970-х роках та поступово розквітав у різних жанрах. Глядачі пам’ятають його в таких стрічках: «Вбивства в Радіоленді» (1994), романтичній комедії «Один прекрасний день» (1996) з Джорджем Клуні та Мішель Пфайффер, політичній драмі «Основні кольори» (1998), а також у хітових комедіях початку 2000-х років: «За два тижні» (2002) та «Як позбутися хлопця за 10 днів» (2003). Пізніше він з’явився у фільмах «Іра та Еббі» (2006), «Пануй над мною» (2007) з Адамом Сендлером, «Запасний план» (2010) з Дженніфер Лопес та «Перш ніж я піду» (2021).
Телебачення теж стало важливою частиною кар’єри коміка. У 1990-х роках він знімався в серіалі Sisters, а згодом зіграв батька головної героїні в шоу The Mysteries of Laura. Шанувальники Will & Grace запам’ятали його як Мартіна Адлера — батька Грейс. До цього він уже встиг стати улюбленцем телеглядачів завдяки своїм появам у Family Ties, King of Queens та навіть у мультсеріалі Duckman.
Кляйн ніколи не відмовлявся від музики. Він майстерно поєднував гумор та пісні у своїх шоу, акомпануючи собі на губній гармошці. Роберт також співпрацював з Бобом Штайном, їхні пісні для спеціальних випусків HBO двічі номінувалися на премію «Еммі».
Театр був ще однією пристрастю Кляйна. За роль Мерва Канта у виставі Венді Вассерштейн The Sisters Rosensweig у 1993 році він здобув престижні нагороди Obie та Outer Critics Circle Award, а також номінацію на Drama Desk Award.
Але справжнім доказом його успіху став концерт у Карнегі-Голі в 1973 році. The First Annual Robert Klein Reunion зібрав аншлаг, критики були в захваті. Саме тоді Кляйн остаточно закріпився як комік нового типу — спостережливий, музичний, інтелектуальний та завжди щирий.
Особисте життя та спадщина
Роберт Кляйн був одружений з оперною співачкою Брендою Бузер у 1973 році, але шлюб розпався в 1989-му. У них народився син Олександр Стюарт Кляйн, відомий як Еллі Кляйн, який пішов у стендап-комедію.
У 2005 році комік видав мемуари «Закоханий офіціант з Декейтер-авеню», у яких відтворив атмосферу свого дитинства у Бронксі, формування таланту в Чикаго та перші кроки в шоубізнесі. Його життя та творчість стали темою документального фільму «Роберт Кляйн все ще не може зупинити свою ногу» 2016 року, де показано, як він залишив слід у комедії та вплинув на покоління артистів.
Хоча Кляйн сам не вважає, що комік обов’язково має бути трагічною особистістю, він визнає:
«Сміх неймовірно важливий як у добрі, так і в погані часи. Існує кліше, яке, ймовірно, має деякі неофіційні докази, що коміки — дуже депресивні люди. Але це тому, що ніхто ніколи не здаватиметься таким кумедним у звичайній розмові, як коли вони стоять на сцені в центрі уваги, змушуючи величезну аудиторію реготати. Гадаю, я радий і пишаюся повагою своїх колег, і тим, що коли я зникну зі сцени чи з цієї землі, я залишу слід. Вони скажуть: «Він добре це зробив». Мені подобається бути смішним, це відкриває людей».
Роберт Кляйн довів, що гумор може бути багатогранним: він здатний співати, змушувати сміятися й навіть змушувати замислитися. І саме ця універсальність зробила його унікальною фігурою американського шоубізнесу.
