Зірка рекламних роликів, «єврейська мама» Вуді Аллена та власниця голосів найяскравіших мультиплікаційних жіночих образів минулого століття — кокетки Бетті Буп та вірної подружки моряка Папая Олів Ойл. Сьогодні познайомимося з Мей Куестел — уродженки Бронкса, яка увійшла в історію як прототип однієї з культових мультиплікаційних героїнь. Далі на bronx-trend.
Талановита дитина
Мей Куестел народилася у Бронксі 13 вересня 1908 року у родині ортодоксальних євреїв Симона та Фріди, які втекли з Російської імперії до США. У Симона була невеличка швейна майстерня. Маленька Мей часто прибігала до батька на роботу, дивилася як він працює, допомагала та розважала клієнтів. Дівчинка була дуже талановита та розумна. Знала англійську, польську, французьку, німецьку та іспанську мови, гарно співала та розігрувала усілякі сценки, закликаючи перехожих відвідати батькову майстерню.
Мей мала цікаву незвичайну зовнішність: блакитні очі та темне волосся з рудим відтінком. Коли збиралися гості, всі з нетерпінням чекали, що на цей раз підготувала маленька Мей. Особливо всім подобались її пародії на родичів та знаменитостей. Фріда завжди мріяла стати акторкою, тож заохочувала дочку, називаючи її лагідно «моя маленька мавпочка». Але батько, дідусь та бабуся були категорично проти карʼєри акторки чи якоїсь іншої творчої професії. Вони були більш традиційних поглядів та дуже релігійними, тож вважали це все лише розвагами та дитячими пустощами.
Але у 1918 році Мей Куестел отримала свою першу справжню роль у бродвейській постановці «Папаші». Тоді 10-річна дівчинка зрозуміла, що попри все буде йти до своєї мрії. У 1922 році вона вступила до престижної школи Морріса, а через рік стала паралельно навчатися акторської майстерності та співу в школі при Театральній гільдії. Родичі продовжували тиснути на Мей та вмовляли змінити захоплення. Вона не витримала, покинула театральну школу, щоб не засмучувати рідних, але не витрачала надії та мрії стати знаменитою.
Щасливий білет
Та від долі не втечеш. Якось друзі, котрі добре знали про талант Мей, привели її на конкурс двійників співачки Хелен Кейн. Спочатку Куестел відмовлялася, знала, що це не сподобається родичам, але все ж таки пішла. Мей напередодні лише кілька разів поспостерігала за Хелен, її мімікою, голосом, манерою та мовою тіла. А вже 31 грудня 1929 року в газеті New York Morning Telegraph з’явилася стаття: «Мей Куестел виграла конкурс двійників співачки Хелен Кейн!».Мей обрала для пародії дитячу пісеньку «He’s So Unusual».
Додому дівчина повернулася з грошовим призом у 100$, автографом від Хелен Кейн, яка написала на листівці «моїй другій Я» та твердою впевненістю у те, що вона відтепер буде слухали лише себе. Саме цей конкурс відкрив для Куестел двері у мальовничий світ мультиплікації та зйомок у кіно й рекламі. Після цієї перемоги її помітив Макс Флейшер та запросив на перші проби як акторку з озвучування.
Про ще одного сучасного відомого актора з озвучування з Бронкса читайте у статті.
Народження Бетті Буп
30-ті роки — час головного протистояння у світі анімації. Уолт Дісней та Макс Флешнер постійно конкурували між собою та боролися за прихильність маленьких глядачів. Дісней створює культового Міккі Мауса. Флешнер у відповідь робить «хід конем» та наділяє своїх персонажів здатністю розмовляти. Але це призводить до нової проблеми — пошуку акторів з озвучування. Це набагато важче ніж озвучити фільм, адже голоси у мультиплікаційних героїв мають бути незвичайними, різнобарвними, захоплюючими та несхожими на розмову звичайних людей.
Флешнер зробив ставку на новий персонаж — пуделя з жіночими рисами обличчя та непропорційною фігурою. Та згодом Макс вирішив відійти від анімалістичної діснеївської історії та дав завдання художникам перетворити пуделя на дівчину. Так зʼявилася Бетті Буп. Останнім, що ніяк не міг затвердити Флешнер, був голос. Багато акторок пробували себе в озвучуванні Бетті, та весь час Макса Флешнера щось не влаштовувало.
Та якось на проби прийшла Мей Куестел. Спочатку вона була однією з акторок, що озвучували різні репліки Бетті, але з 1931 року Мей стала єдиним голосом кокетки Буп.
За 7 років Куестел озвучила 80 мультфільмів з Бетті Буп та буквально стала з нею єдиним цілим. Мей згадує: «Я не просто говорила за Бетті, я була нею: так само рухалася, так само говорила та манерничала. Мені знадобилося багато часу, щоб відвикнути від цього образу і бути самою собою».
Макс Флешнер розказував, що у Бетті є дуже багато чого від Мей. Художники та мультиплікатори копіювали міміку, рухи та жести Куестел.
У 1988 році через 50 років відбулася ностальгічна зустріч Бетті Буп та Мей Куестел. Акторка озвучила свій улюблений персонаж у фільмі «Хто підставив кролика Роджера».
Статтю про новий мультсеріал про дівчинку з Бронкса читайте за посиланням.
Невтомна Мей
Під час Великої депресії Мей Куестел стала досить популярною у США. Її платівка з легендарною піснею «On The Good Ship Lollipop» розійшлася просто неймовірним тиражем — понад два мільйони копій.
У 1933 році Мей додала у список своїх культових персонажів ще одну мультиплікаційну дівчину. Нею стала незмінна подружка моряка Папая — Олів Ойл. Попри те, що ця героїня не мала нічого спільного з вродливою та спокусливою Бетті Буп, Куестел вдалося органічно та гармонійно передати основні риси цього персонажа та впевнити режисерів, що їй до снаги будь-які ролі.
Крім Бетті Буп та Олів Ойл, Куестел озвучила маленьку відьму Венді у короткометражному мультфільмі. У 1950-х роках вона працювала над інтерактивним мультсеріалом «Вінкі Дінк і ти», озвучила Каспера й Маленьку Одрі у 1962 році. У серіалі «Флінстоуни» вона також виконувала декілька ролей в спін-оффах.
Мей завжди була дуже затребуваною та мала купу роботи. «Мій графік був забитий: я озвучувала мультфільми, грала у бродвейських постановках та працювала на радіо, – згадувала акторка. – Секретарка в «Шоу Джека Перла», Ізабель у «Загубленому світі», птахи та дерева, що шелестять листям у програмах про дику природу, – це все була я. Я перевтілювалася з Бетті в Олів, дітей, старих та назад й поспішала додому, щоб просто помовчати. На щастя, мій чоловік Лео розумів, що я швидше розлучуся, ніж кину роботу, й не тиснув на мене».
Навіть у зрілому віці вона активно з’являлася у телешоу та рекламі. За роль тітоньки Блубелл, яка на всі лади розхвалювала паперові рушники Scott Towels, її навіть прозвали «зіркою рекламної паузи».
Жартуючи про свою зайнятість, актриса говорила: «Спочатку у мене був перший чоловік та двоє дітей, тепер – другий чоловік та троє онуків. Ви ще питаєте, чому я досі працюю? Я просто збігаю з дому!»
Вихід із тіні
Мей Куестел не прагнула великих ролей у кіно, вважаючи, що її головна сила – голос. Але все ж таки їй довелося зʼявитися перед глядачами в реальності, а не тільки у вигляді закадрового голосу. У 60-ті роки Мей знялася в комедіях «Це лише гроші» та «Смішне дівчисько», а наприкінці 80-х – у фільмі «Нью-йоркські історії», де вона виконала роль «типової єврейської мами» за запрошенням Вуді Аллена. Куестел також зіграла невеликі ролі, зокрема в мюзиклі «Правосуддя» (1931) та «Лікар» (1932), в епізоді кримінальної драми «Голе місто» (1962) та у фільмі «Гарячий курорт» (1985).
А ще зірка реклами та мультиплікації грала на Бродвеї у чотирьох постановках:
- «Doctor Social» (1948);
- «A Majority of One» (1959);
- «Enter Laughing» (1963);
- «Bajour» (1964).
Остання роль
У Нью-Йорку на прем’єрі фільму «Голлівудська таємниця» у 1989 році Мей Куестел познайомилася з Меліссою Фан — новим голосом Бетті Буп. Акторка дала молодій колезі своє благословення та поділилася досвідом праці з цим персонажем.
У тому ж році Мей з’явилася в ролі тітки Бетані у фільмі «Різдвяні канікули». Вона грала стару жінку з хворобою Альцгеймера, тож частенько говорила невлад зі сценарієм. Родичам Куестел було важко дивитися цей фільм, адже вони знали, що акторка вже має перші прояви деменції, тому цей персонаж їм не вдавався смішним.
Коли у 1990 році Мей Куестел з’явилася на вечірці на честь 100-річчя від дня народження Грима Нетвіка, журналісти почали засипати акторку питаннями. Та Мей нічого не відповідала, лише скромно посміхалася, на жаль хвороба майже повністю стерла її памʼять. Цей вечір був останнім, коли Куестел бачили на публіці. Наступне згадування акторки у пресі з’явилося лише через 8 років — у день її смерті — 4 січня 1998 року.
