Майже всі театри у Бронксі наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття були підпорядковані Театральному синдикату, який контролював бронювання провідних театрів по всій території США. А почалося все з невеликої організації Klaw & Erlanger, яка дуже швидко здобула контроль над левовою часткою театрального ринку Нью-Йорка, й не тільки. У цій статті bronx-trend.com розкаже про її засновників та їхню діяльність.
Партнери: Марк та Авраам
Цих двох людей нічого не обʼєднувало. Вони не були друзями з дитинства, не вчилися разом в університеті та не мали спільних знайомих. Марк Клау народився у 1858 році у Кентуккі, здобув юридичну освіту у Луїсвіллі та працював адвокатом, одночасно цікавлячись театром як критик-аматор.
Авраам Лінкольн Ерлангер, тезка відомого американського президента, родом з Клівленда, він на два роки молодше за Клау. Ерлангер працював менеджером театральних гастролей, відрізнявся сильним характером та репутацією жорсткого бізнесмена. Обʼєднувало Марка та Авраама лише те, що вони обидва були дітьми єврейських іммігрантів.
Доленосне знайомство відбулося у 1888 році у Сан-Антоніо. Так буває, коли бачиш людину вперше, а здається, що знаєш все життя. То був саме цей випадок. Чоловіки мали великі амбіції та одну на двох пристрасть — театр. Тож після кількох зустрічей Клау та Ерлангер вирішили придбати нью-йоркську театральну біржу Тейлора. З цього все закрутилося з шаленою швидкістю. Завдяки зв’язкам Клау з власниками театрів, Марк з Авраамом швидко здобули контроль над гастрольними маршрутами півдня США, а також зміцнили свою присутність у Нью-Йорку. Їхній бізнес охоплював й театральні постановки, й допоміжні підприємства — оперну трупу, костюмерну та будівельну компанію.
Ще одна спільна риса, що дозволила зблизитися Клау та Ерлангеру — це їх відстороненість від єврейської громади. Вони обидва уникали участі в єврейських спільнотах й не віддавали переваги євреям при найманні на роботу, як зазвичай робили інші. Попри формальну приналежність до юдейських громад, релігійне життя в їхніх сім’ях майже не велося. Наприклад, Марк лише раз брав участь у традиційному шабаті під час подорожі.
Дружин чоловіки також обрали серед не єврейок зі світу театру. Дружина Ерлангера, англійська актриса Луїза Бальф, мала скандальне минуле й залишила сцену після весілля, присвятивши себе благодійності. Подружжя розлучилось у 1912 році через численні зради Ерлангера. Дітей у них не було.
Дружина Клау, Нетті, донька театрального менеджера й колишня акторка, мала з Марком трьох дітей. Двоє з них також обрали театр, хоча й не досягли батькового рівня успіху.
Створення Театрального синдикату
У 1896 році Клау та Ерлангер разом із Чарльзом Фроманом, Дж. Фредом Циммерманом-старшим, Семюелом Ніксоном та Аль Гейманом заснували Театральний синдикат — організацію, що прагнула централізувати й уніфікувати бронювання гастролей по США. Вони створили ефективну систему планування виступів, яка замінила хаотичну й неорганізовану практику, що існувала раніше. Проте монополістичну модель синдикату критикували й активно підривали конкуренти, зокрема брати Шуберти, які виступили за «незалежний театр» та сприяли руйнуванню контролю синдикату над ринком. Їх підтримали багато артистів, серед яких видатний актор Річард Менсфілд та подружжя Гаррісон й Мінні Фіске.
Хоча монополія синдикату була фактично знищена вже в 1910 році, він продовжував функціонувати. У 1915 році Клау та Ерлангер навіть спробували вийти на кіноринок. Після розриву їхнього партнерства в 1919 році Клау відкрив власний театр на Бродвеї у 1921 році, а Ерлангер залишився провідною фігурою Театрального синдикату аж до 1924 року. Тоді він вирішив узяти повний контроль на себе, оскільки втомився керувати організацією сам, водночас ділячи прибутки з нащадками інших засновників.
Театральна імперія
Клау та Ерлангер керували великою театральною імперією, яка включала операції з бронювання понад 500 театрів по всій країні, постійні постановки на Бродвеї, пряме володіння кількома театрами в Нью-Йорку та Новому Орлеані, а також будівництво нових театрів. Найуспішнішим із їхніх проєктів став Новий Амстердамський театр, відкритий 23 жовтня 1903 року. Театр вміщував 1702 глядачі, був найбільшим на Бродвеї та слугував штаб-квартирою компанії. У 1904 році на даху відкрили театр Aerial Gardens, відомий своїми прозорими сходами, де згодом відбувалися знамениті шоу Ziegfeld Follies.
Основною сферою діяльності Клау та Ерлангера був серйозний драматичний театр (так званий «легітимний театр»), а не водевіль, який мав власну мережу театрів й централізовану систему бронювання під керівництвом Е. Ф. Олбі — United Booking Office. Однак як це часто буває у світі мистецтва та великих грошей, загарбницькі амбіції та жадібність призвели до конкурентних баталій та інтриг за лаштунками. У 1907 році Клау та Ерлангер, спільно з братами Шубертами (саме з тими, що критикували та засуджували діяльність Синдикату), здійснили спробу вийти на водевільний ринок. Вони заснували компанію United States Amusement Company з капіталом у 100 мільйонів доларів, яка рекламувала новий підхід під назвою «Advanced Vaudeville». Проте вже через сім місяців вони продали компанію Олбі й уклали угоду не повертатися в цей бізнес протягом наступного десятиліття, отримавши за це 250 тисяч доларів.
До Першої світової війни Klaw & Erlanger стали найвпливовішою театральною компанією у світі.
Трагедія у театрі «Ірокез» та судові позови
Та у карʼєрі Klaw & Erlanger не все було гладко. Одним з критичних моментів, що ледь не призвів до розпаду організації стала жахлива пожежа, що сталася 30 грудня 1903 року у Чикаго, під час вистави популярного мюзиклу «Синя Борода» у театрі «Ірокез». Попри те, що зал був розрахований на 1602 місця, в ньому перебувало понад 2100 людей — проходи були заповнені глядачами, що зробило евакуацію майже неможливою.
Близько 15:15, під час другого акту, від іскри лампи загорілася легкозаймиста завіса. Вогонь швидко поширився на декорації, спроби загасити його виявилися марними. Протипожежна завіса не опустилася — її заклинило. Актор Едді Фой намагався заспокоїти публіку, але після вибуху ацетиленових балонів у залі зникло світло й почалася паніка.
Більшість аварійних виходів були заблоковані або замасковані, а деякі мали складні запірні механізми. Вогонь швидко перекинувся на глядацьку частину залу, особливо на верхні яруси, де загинуло найбільше людей. Люди стрибали з висоти в надії врятуватись, але травмували себе й інших.
Студенти з сусіднього університету зуміли перекинути драбини та врятувати кількох людей. Пожежники прибули із запізненням, а вузькі вулиці ускладнювали рятувальну операцію. Багато людей загинули від удушення або отримали смертельні опіки вже майже біля виходу.
Ця пожежа стала однією з найстрашніших трагедій в історії театрів — вона забрала життя понад 600 людей. Наступного дня піднялася хвиля звинувачень на адресу Клау та Ерлангера, які мали частку у власності «Ірокеза», відповідали за бронювання театру та були продюсерами вистави. Адвокат Леві Майєр захищав їх у численних цивільних та кримінальних процесах. У січні 1904 року Life опублікував карикатуру, на якій скелет у костюмі Синьої Бороди стоїть біля зачинених дверей, з підписом: «Містер Клау та Ерлангер представляють містера Синю Бороду, покійного з театру Ірокез».
Партнери подали позов до журналу про наклеп на суму 100 000 доларів, але присяжні відхилили його після п’ятихвилинного обговорення.
Падіння імперії
Та попри всі труднощі, Klaw & Erlanger залишались впливовими гравцями театрального ринку аж до 1919 року, коли їхнє партнерство остаточно розпалося після гучного конфлікту. За тридцять років спільної роботи вони повністю змінили театральну індустрію, яка раніше була неорганізованою та хаотичною. Вони запровадили чітку систему управління, що дозволила їм досягти такого рівня впливу, за якого шоу розповсюджувалися й продавалися майже як звичайні комерційні товари. Їхній приклад наслідували як інші театрали, так і майбутні лідери кіноіндустрії. Прості єврейські іммігранти втілили американську мрію та залишили приклад для наслідування на покоління вперед.
Ерлангер навіть отримав прізвисько «Наполеон театру» — і не випадково. Він колекціонував речі, пов’язані з Наполеоном, прикрасив свій кабінет у стилі французького імператора, збирав автографи, гравюри, меблі та часто позував на фото у наполеонівських позах.
Хоча Клау та Ерлангер неодноразово перемагали у своїх «битвах», фінальну війну за театр вони програли. Сьогодні про них майже не згадують. Іронічно, що архів їхньої компанії, який довгі роки лежав забутий у підвалі одного з нью-йоркських театрів, урешті зберегла Організація Шуберта — компанія, заснована їхніми колишніми суперниками. Та хай там як, важко уявити сучасний американський театр або навіть кіноіндустрію без впливу Клау та Ерлангера.
