У червні 2025 року цей видатний режисер та сценарист готується святкувати свій 98-й день народження. Його часто згадують, як того, хто запалив зірку Аль Пачіно на небосхилі світового кіно та власника унікального стилю, що межує з глибиною та справжньою щирістю. Про життя та карʼєру цього фото- та кіномитця — далі на bronx-trend.com.
Спогади з дитинства
Джеррі Шацберг народився у Бронксі й був єдиною дитиною у родині. Його батько займався торгівлею хутром. До підліткового віку у них були досить хороші стосунки — вони проводили час разом після роботи, слухали радіо, гуляли. Але одного разу Джеррі зробив щось наперекір батькові, й з того часу їхнє спілкування майже припинилося, хоч згодом хлопець працював у сімейній майстерні. Коли Джеррі вирішив залишити хутрову справу заради фотографії, між ними виникла велика сварка. Батько жорстко відреагував, сказавши:
«Що ти збираєшся робити? Ти нічого не вмієш. Ти дурень».
Навіть у 97 років Джеррі добре пам’ятає ці слова, які залишили у його серці велику рану.
Ще один яскравий спогад з дитинства у Джеррі — обряд Бар-Міцви (святкування повноліття у єврейській громаді, до якої належали батьки Шацберга). У родині часто говорили на їдиші, особливо коли не хотіли, щоб Джеррі розумів, про що йдеться. Зрештою його віддали до єврейської школи, щоб дотримати обіцянку перед дідусем — підготувати Джеррі до Бар-Міцви. Але хлопчику це не подобалося — він втікав з другом й дівчатами та гуляв у районі. Через батькову залежність від азартних ігор та фінансові проблеми святкування Бар-Міцви вийшло скромним — його провели просто в маминій спальні.
Початок карʼєри
Вчився Шацберг добре, без проблем вступив до Університету Маямі, а з 1954 до 1956 року працював асистентом фотографа Білла Гелберна. Згодом Джеррі розпочав кар’єру як незалежний фотограф, його модні знімки з’являлися на сторінках провідних журналів — Vogue, McCalls, Esquire, Glamour, Town&Country та LIFE.
Після досвіду у телевізійній рекламі Джеррі Шацберг дебютував у кіно у 1970 році з фільмом «Загадка незаконнонародженого». Сценарій він написав у співавторстві з Керол Істман (авторкою «П’яти простих п’єс»). Дія стрічки розгортається у світі моди, добре знайомому Шацбергу, й розповідає про життя успішної фотомоделі у виконанні Фей Данавей, яка переживає особисту кризу, проблемні стосунки та поступове згасання своєї кар’єри.
Ця драма, зосереджена на жіночому досвіді, стала одним із визначних фільмів 1970-х років, поряд із такими стрічками, як «Щоденник божевільної домогосподарки», «Жінка під впливом» та «Незаміжня жінка». Про свій перехід у кіно Шацберг скромно сказав в одному з інтервʼю:
«Я просто хотів зняти фільм й хотів зробити це певним чином, тож я знайшов для цього засоби».
Відкриття Аль Пачіно
Без Джеррі Шацберга, можливо, не було б того «Хрещеного батька», якого ми знаємо сьогодні. Хоч сам фільм й з’явився б, але він, безперечно, не мав би такого впливу — і все через роль, яку Шацберг відіграв у кар’єрі Аль Пачіно. Саме він першим помітив актора на театральній сцені й дав йому дебютну головну роль у стрічці «Паніка в Нідл-Парку» у 1971 році. Цей фільм настільки вразив Френсіса Форда Копполу, що той наполіг, аби Пачіно зіграв Майкла Корлеоне — попри опір студії, яка боялася знімати маловідомого актора у розрекламованій гангстерській історії.
«Паніка в Нідл-Парку» — жорсткий, емоційно насичений фільм про героїнову залежність. Сценарій написали Джоан Дідіон та Джон Грегорі Данн за книгою Джеймса Міллса. У центрі історії — двоє молодих наркозалежних закоханих, у виконанні Пачіно та Кітті Вінн. Щоб досягти максимального реалізму, Шацберг провів глибоке дослідження та зняв фільм у стилі майже документального кіно. Його надихнула стрічка «Битва за Алжир» Джилло Понтекорво, яку він вважав зразком чесного й прямого кіно. Ця чесність усе ще відчувається в «Паніці в Нідл-Парку» навіть сьогодні.
Попри те, що ім’я Шацберга часто згадують у зв’язку зі становленням Пачіно, його власна режисерська спадщина не так яскраво освітлена. Кар’єра Шацберга була побудована на камерних, глибоко психологічних драмах, які не прагнули гучної слави. Він завжди казав, що його цікавлять люди з периферії.
Нетривіальний погляд крізь камеру
Шацберг навчився працювати з акторами ще тоді, коли займався портретною фотографією. Він помітив, що більшість людей почуваються скуто перед камерою, тому проводив із ними багато часу, щоб розслабити їх й зазирнути глибше — побачити справжню особистість, приховану за фасадом. Саме це дозволяло створювати щирі, проникливі портрети, які стали візитівкою його творчості у 1960-х роках. Серед них портрети таких відомих людей, як Боб Ділан, Енді Ворхол, Френсіс Коппола, Роман Поланскі, Джимі Гендрікс, Фідель Кастро, The Rolling Stones та інші.
На знімальному майданчику, як і в студії, Шацберг не давав акторам чітких інструкцій — він дозволяв їм самостійно знаходити потрібний момент. У цьому його підхід був ближчим до вуличної фотографії Андре Кертеса чи Анрі Картьє-Брессона, ніж до постановчих робіт Ірвінга Пенна чи Річарда Аведона. Кадри Шацберга — це не просто зображення, а маленькі історії, в яких зафіксовано емоції, жести, рух. Він шукав життя за межами кадру, а не всередині рамки.
Шацберг завжди зосереджувався на людях та стосунках, що не вписувалося в дух голлівудської індустрії 80-х та 90-х з культом спецефектів й поверхневих жанрів. Його стрічки сповнені справжньої емоційності, а персонажі здаються такими, ніби ви давно їх знаєте.
Джеррі Шацберг мав унікальний талант бачити те, що не бачив ніхто. Крізь фото- та відеокамеру він вмів глибоко та проникливо розкрити найтаємніше та найособистіше.
Інші відомі кінороботи
Після двох перших успішних кіноробіт, Шацберг впевнився, що не дарма сфокусувався на кіно, відклавши фотоапарат. Знімав він не часто, але кожна нова стрічка була особливою, хоча й не завжди успішною у комерційному плані. Серед найвідоміших фільмів Джеррі Шацберга:
- «Опудало» (1973).
Третій повнометражний фільм режисера приніс йому найвищу нагороду Каннського кінофестивалю — «Золоту пальмову гілку». Ця стрічка — нетиповий фільм про дружбу, в якому блискуче зіграли Аль Пачіно й Джин Гекман. Вільна, розслаблена атмосфера, створена Шацбергом, передає дух епохи, а актори розкриваються у своїх найкращих ракурсах. Попри успіх, фільм з часом опинився на периферії уваги, хоча його мистецька цінність не викликає сумнівів.
- «Солодка помста» (1976).
Цей менш відомий фільм розповідає іронічну історію жінки, яка краде машини, щоб купити Ferrari. Стокард Ченнінг, яка рідко виконувала головні ролі, створює яскравий образ у сатиричній й трохи абсурдній комедії.
- «Спокушання Джо Тайнана» (1979).
Політична драма за сценарієм Алана Альди, який також зіграв головну роль. Стрічка досліджує моральні компроміси ліберального сенатора. Актуальна навіть сьогодні, вона вирізняється сильним акторським складом — Альда, Барбара Гарріс, Меріл Стріп, Ріп Торн. Один із найзріліших й найгостріших фільмів Шацберга.
- «Якого не зрозуміли» (1984).
Щемлива драма про стосунки батька й сина, знята в Тунісі.
- «Вулична хитрість» (1987).
Найкраща робота десятиліття — похмурий трилер з Крістофером Рівом та Морганом Фріменом у ролі харизматичного сутенера. Забута, але дуже сильна стрічка.
- «Возз’єднання» (1989).
Історична драма на тлі зростання нацизму.
- «Коли повернулися поні» (2000).
Після довгої перерви Шацберг повернувся з фільмом, у якому молодий француз вирушає до Нью-Йорка на пошуки батька.
Були й відверто невдалі роботи. Серед провальних стрічок — невдалий трилер «Криваві гроші» (1988) з Енді Гарсією та Еллен Баркін та романтична комедія «Велике почуття» (1984) з Джоном Краєром та Демі Мур.
Французький критик Мішель Сіман назвав дебютну трилогію Шацберга — «Загадка незаконнонародженого», «Паніка в Нідл-Парку» та «Опудало» — одними з найкращих стартів у кар’єрі американського режисера. Сам Шацберг визнає, що не всі його роботи були вдалими:
«Я ненавиджу деякі фільми, які я зняв. Є один, який я взагалі засуджую. Не скажу, який саме. Однак, враховуючи кількість фільмів, які я зняв, а їх було не так багато, я ними цілком задоволений. Я думаю, що перші три були блискучими. Деякі з інших були справді хорошими. Студії завжди намагалися щось підтасувати, й з часом стало тільки гірше».
Протягом понад чотирьох десятиліть Джеррі Шацберг тонко поєднував естетичну вишуканість з емоційною правдою. Він майстерно утримував напругу, щоб зробити розрядку ще більш вражальною, й часто мʼяко натякав, а не підкреслював. Його роботи нагадують, чого часто бракує сучасному американському кіно, — глибини, зрілості й щирості, якими може поділитися тільки справжній митець.
